Глава 10

Давай візьму тебе за руку 

й навчу тебе сміятись,

і обніму тебе ніжно, 

як ніхто не обнімав

 Роман пильно прослідкував, щоб Ангеліна в повному порядку та безпеці дійшла до будинку. І тільки тоді завів машину і поїхав у потрібному йому напрямку. 

 Дізнавшись від батька, що Владислав у них вдома, тому що мама допомагає швидше залікувати рани, хлопець без вагань поїхав туди. 

 Ставлячи машину на сигналізацію уже в гаражі, Роман побіг до будинку. Він зовсім забув про свій зовнішній вигляд та й біль майже не турбував його.

 — Владиславе, ти як?— підбіг хлопець до дивану, що стояв вітальні, на якому лежав його брат. 

 — Нормально, до весілля заживе.— Влад привітливо посміхнувся.— А з тобою що? Виглядаєш не дуже. 

 — Те що й з тобою. Правда, тобі більше дісталося. 

 — Романе! Що з тобою трапилось?— стурбовано запитала мама, яка увійшла з набором бинтів та інших медичних штучок. На обличчі у Марії з'явилися сльози. 

 — Та нічого. Мамо, все добре. Я просто на побаченні був.— Роман засміявся. 

 — І що ж ти таке зробив, що вона з тобою таке зробила? Якщо вона таке з тобою уже робить, то що буде дальше? Ти точно впевнений у своєму виборі? Тікай, поки не пізно. — засміявся дядько Валентин, мамин старший брат й, по сумісниству, тато Владислава.

 — Це не вона, це п'ятеро вампірів хотіли легкої поживи, але не вийшло.

 Додому приїхав нарешті Микола Безсмертний. Він, вітаючись, зайшов до вітальні, в якій горіло світло. Побачивши свого сина, Микола кинув на нього десятки запитань.

 — Тату, зі мною все добре. Я зробив світ трішки добрішим, знищивши п'ятеро упирів. А це просто легкі подряпини.— заспокоював батька хлопець.

 — Сам? Проти п'ятьох? Ти що взагалі здоровий глузд втратив? Я ж сказав тобі тікати!— Безсмертний-старший лютував.

 — Я намагався це зробити, але вже було пізно. Ти ж прекрасно знаєш, що я був не сам. Я не міг дозволити, щоб з нею щоб трапилось.— підвищуючи голос, відповідав син.

 Коли тема торкалася безпеки його принцеси, він був готовий на все, навіть більше ніж на смерть. Така вже доля характерників.

 — Я піду вмиюсь і лягаю спати. Пробачте, але я втомився.— вже спокійно відповів Роман.

 — Ромчику, твої рани..— збентежено запитала мама,- можливо тобі потрібна допомога?

 — Ні. Дякую, мамусю. Вже майже все добре. До завтра все буде прекрасно. Краще допоможи Владику. Добраніч.

 — Завтра я вдома,— сказав на останок батько. —Якщо хочеш, можеш взяти машину до школи. Надобраніч, сину.

 Теплий душ змивав усю кров і бруд, що прилип до місць, де швидше були рани. Усі подряпини і невеликі поранення вже зникли. Укуси і сліди від кігтів пройдуть до завтра. Дивовижно, правда? Як так швидко все загоюється на тілі цього шістнадцятирічного хлопця.

 Роман викинув увесь одяг у смітник і завалився на ліжко. Спати йому не давала думка про Ангеліну. Як вона там? Напевно налякана. Він взяв телефон з тумбочки, що стояла біля його ліжка, і набрав потрібний йому номер. Ну не може він не дізнатися як вона там. Гудки, гудки і нарешті довгоочікувана відповідь.

 — Алло.— почув він на тій стороні.

 — Ще не спиш, Ангеліно? Як ти?— дурне запитання, але він мусів задати його дівчині. 

 — Ні, ще не сплю. Усе нормально. Ти як?

 — До завтра буду як нова копійка. Доречі, я завтра можу заїхати за тобою. Дозволиш мені таку приємність доставити тебе до школи?

 — Добре, хай вже буде. Але перед батьком пояснюватись будеш ти сам.

 Хлопець відчув як вона посміхається до телефону. А приємно то як йому стало! Невже Ангеліна все ж таки звернула увагу на нього? 

 — Звісно. Це ж просто безвідповідально приїхати і без ніяких пояснень забрати тебе.

 Та ти що? Ромчик сама правильність та відповідальність! 

 — Я буду десь приблизно о 8:20. Надобраніч, серденько моє.— додав Роман і, не чекаючи відповіді, поклав слухавку. 

 Чесно, я справді шокована, любі читачі, що Роман знає такі слова. Дивна штука це кохання. Ой! Невже я це справді сказала?

 Ранок почався у хлопця прекрасно. Нічого не боліло і навіть згадки про вчорашнє протистояння не залишилось.  

 Він швидко зібрався, і взявши ключі у батька, поїхав до своєї Ліночки. Вже через деякий час він був біля її будинку. Хлопець підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка.

 — Кого це принесло з самого ранку?— запитала Олександра у сім'ї, яка саме сиділа на кухні та снідала. 

 "Зятя майбутнього."— посміхнувся Роман сам до себе. 

 Чи не занадто він самовпевнений? 

 Двері перед хлопцем відчинились. На порозі стояв Ігор Михайлович, погляд якого змінився на суворий, коли побачив перед собою хлопця.

 — Доброго ранку, Ігоре Михайловичу.

 Хлопець протягнув руку для привітання і чоловік його прийняв, якщо так можна сказати. Він подивився на юнака поглядом, мовби, "ризикни життям і назви причину свого візиту".

 — Я хотів би вашу дочку відвезти до школи, звісно, якщо ви дасте на це дозвіл.— впевнено говорив хлопчина.

 — Ліночко! По тебе приїхали. Я думаю ти не сильно образишся, якщо сьогодні тебе відвезу не я.— батько усміхнувся до доньки, яка підійшла до холу. 

 Ох, ця Ліночка, просто звела з розуму одного хлопця. 

 — Добре, тату, я тільки піду візьму свої речі та одягну куртку.

 Ангеліна покинула чоловіків і між ними настала тиша. Не побоюсь цього сказати, тому що дехто і в тридцять п'ять може бути хлопчиком, а дехто і в шістнадцять є справжім чоловіком.

 — Я доставлю її додому цілою та неушкодженою. Можете не хвилюватись.— запевнив Роман Ігора Михайловича.

 — Я й не сумніваюся, інакше шкуру спущу. Пам'ятай. Моя донька — особлива. Не дай бог я дізнаюся, що хтось її образив, я йому усі кістки переламаю.

 — Ми в цьому питанні одинакової думки. — вдаючи вигляд, що остання фраза була адресована не йому, заявив хлопець.