Глава 9

...не розумієш досі, 

що твої милі очі 

голову морочать? 

Автомобіль Безсмертних заїхав у Кам'янець-Подільський. По обох боках доріг, де були розміщені тротуари, люди поспішали додому. 

 У машині панувала тиша. Ангеліна лише раз від разу кидала погляди на Романа. Хлопець вдавав, що цього не помічає, але сам відкрито спостерігав за персоною, що розмістилась на пасажирському сидінні біля нього. 

 — Ти любиш роли?— порушив тишину хлопець. 

 — Так, мені вони подобаються. 

 І знову мертва тишина. Роман під'їхав до супермаркету. 

 — Чи не бажаєш мені скласти компанію? Я зовсім не знаю чим можна здивувати дівчину.— він поглянув на неї жалісним поглядом. 

 — Скажи куди ми поїдемо і тоді я піду з тобою.

 — Не хочеш? Хай буде по-твоєму. Чекай на мене тут. І я тобі не скажу. Це сюрприз. 

 Подарувавши свою неймовірну усмішку, Роман вийшов з машини. Ліночка ж сиділа мовчки. Дівчина дістала свій мобільний телефон і вирішила, як справжня дівчина, зробити селфі. Ну як без цього? Тим більше її сьогоднішній образ неймовірний. Найкраща серед усіх світлин вже прикрасила її профіль в інстаграмі. 

 Через деякий час Ангеліна побачила, що Роман вже йшов в сторону машини з двома пакетами, а третій, паперовий, тримав у іншій руці. По емблемі, вона зрозуміла, що там роли. 

 — Не сумувала за мною? 

 — Не встигла.— дівчина єхидно посміхнулась.

 Приблизно через пів години вони вже були біля потрібного озера. 

 Озеро було неймовірної краси. Вода була дзеркально чистою. Довкола росли високі ялини, а невеличкий будиночок посередині них і доповнював цю картину. Усе це виглядало немов на картинці з пінтересту. 

 — Тут гарно.— видала з себе Ліна. 

 — Пішли в дім.— сказав хлопець, дістаючи з багажнику мішок з дровами. 

 Зі сторони це виглядало кумедно, на плечах, ймовірно, дорогий піджак і мішок з дровами. В руках 3 пакети. 

 — Давай допоможу.— з ввічливості сказала дівчина. Зовсім не через те, що їй захотілось допомогти хлопцеві.

  — На мені й подряпини не буде, якщо я вилечу з твого вікна.— вразливо передразнив Роман дівчину. — Тому я думаю, що з цим тим більше впораюсь. 

 Дівчина лише на мить подала ображений вид, який Роман помітив, і швидко повернувшись, пішла з високо піднятим носом. 

 Хлопець обречено посміхнувся: "Тяжко мені буде з нею".

 Він протягнув Ангеліні ключ від будинку, коли вони вже стояли перед ним. Вона без вагань відчинила дім, з якого повіяло холодом. Хоча й на вулиці було не плюс тридцять. Тепер зрозуміло для чого Роман взяв дрова з собою. 

 — Освоюйся, а я піду накрию на стіл.— все що зміг видавити з себе хлопець. 

 Дівчина оглянула коридор, який був поєднаний з кухнею-вітальнею. При вході розміщувалась шафа-прихожа, на якій висів, деякий одяг, напевно власників будинку. Стіни ж, у свою чергу, були з дерева, покритого лаком, але згодом у зоні кухні переходили в ніжний колір кави з молоком. Меблі були насиченого темно-коричневого відтінку, темніші навіть за очі дівчини та колір помади на губах. Хоча й не можу не сказати, що це було б прекрасне поєднання. Посередині цього приміщення стояли диван та два крісла, бежевого кольору. Той, хто це зробив має прекрасний смак. 

 Збоку, зразу напроти дверей, були сходи, що вели на верх, ймовірно, на другий поверх, а біля них чорні двері. 

 Дівчина зняла з себе взуття і пальто й повісила на гачок.

 Роман тим часом вже чаклував на кухні, якщо це можна так назвати.

 Через деякий час на невеличкому столику перед диваном вже лежала їжа, два келихи для шампанського і воно саме.

 — Я вирішив, що тобі не варто пробувати мої кулінарні вміння і тому замовив їжу.— хлопець посміхнувся.

 — Де можна помити руки?— байдуже сказала дівчина. 

 — Двері до ванни зразу біля сходів.— так само відповів Роман. — Я проведу тебе.

 Через ставлення дівчини до нього настрій зразу змінився. 

 "А на що ти надіявся? Що вона зразу побіжить до тебе в обійми? Радій, що вона взагалі тут"- промовив внутрішній голос.

 Він зняв з себе піджак і кинув на крісло. Сівши на диван, він почав шукати музику.

 Ангеліна вже вийшла з ванни і сіла на іншому краю дивана, так і не вимовивши ні слова. Неймовірно красиві пухкі губки у дівчини були надутими. А очі стали темнішими. Ця леді сиділа так витончено, що юнак не спускав з неї ні одного погляду.

 "Чому вона?"— думав про себе Роман і прекрасно розумів чому.

 — Можливо вип'ємо. Я взяв нам шампанське.- порушив тишину хлопець і потягнувся до пляшки.

 — Я не люблю алкоголь.— знову холодно сказала Ліна. 

 Від байдужості і гонору кароокої в кімнаті ставало жарко. Чи то просто дрова, що тріскотіли в каміні, мов напруження між підлітками, почали проявляти свою функцію?

 — Чому ти так відносишся до мене? Я ж не зробив нічого поганого, щоб заслужити таке ставлення.

 — Але і ж нічого такого, щоб заслужити моє хороше ставлення.

 Такої відповіді Роман точно не очікував. Ангеліна ж продовжила свою фразу:

 — Я вдячна, що ти врятував мені життя, але попри те я не буду падати тобі в ноги, як то б могли робити інші. 

 Роман підняв келих з шампанським і відпив трішки.

 — Ти ж за кермом. Як ти мене додому відвезеш? - дівчина опустила голову.

 — Можеш не хвилюватись. Все буде добре. Чи ти боїшся сідати в машину з п'яним водієм чи можливо з п'яним мною?— усмішка тут же прикрасила обличчя хлопця.— Хоча, раз ти тут, то значить ти не боїшся мене.

 — Ні, я тебе не боюсь, взагалі.

 Ангеліна поглянула у вічі хлопцеві і потягнулась за своїм келихом. Роман знову усміхнувся.

 — Для чого ти організував цю зустріч? З якою метою?

 Дурненька Ангеліна. Хіба не видно? Ти подобаєшся йому.

 — Сам не знаю. Просто захотілось побути поруч з тобою. Пригощайся. — хлопець накинув на тарілку дівчини "Цезар".