Глава 5

 Ангеліна стояла в шоковому стані: щойно перед нею людина розсипалась в попіл. Чи то можливо не зовсім людина? Байдуже, хтось помер, і не зовсім звичною смертю. Як мінімум це не гуманно. 

 — Я тобі зараз все поясню. Ти тільки не бійся.. Ти в повній безпеці.. Тобі немає за що хвилюватися.— безперервно тараторив Роман, намагаючись довести дівчині, що все добре, але зовсім нічого не добре. 

 Зібравшись нарешті з думками, дівчина промовила: 
 

 — Я їду додому. Мене не цікавить що тут було і хто це чи що це, я їду додому. І нікому не розкажу, що тут відбулося, — можливо це інстинкт самовиживання, а можливо просто стрес змусив дівчину це сказати.

 — Я підвезу тебе, не хвилюйся. Ок?— збентежено говорив Роман. 

 — Ні. В мене є транспорт. Не треба! Не хочу! — паніка наростала і голос тремтів.

 — Я відвезу тебе на своєму мотоциклі, не хвилюйся. Я обережно, гаразд?

 Чи то від стресу, чи то з якихось інших незрозумілих причин дівчина мовчки кивнула головою, даючи згоду. Роман обійняв її одною рукою за плече і провів до свого транспорту, намагаючись не попадатись на очі ровесникам.

 — Сумка, — чітко промовила Ангеліна, — в мене в клубі залишилась сумка. Я піду заберу.— дівчина вже взяла курс на клуб.

 — Ну куди ти? Стій! Я піду сам, ти ледь на ногах стоїш.

 Роман покинув дівчину і пішов в сторону клубу. Музика всередині не стихла, а людей, здається з'явилося ще більше. Всі вже були в достатньому стані алкогольного сп'яніння і тому не розбирались під що танцюють.

 Юнак дійшов до свого столику і взяв бомбер з крісла.

 — Ти куди?— з крісла підірвалась Божена.

 — З'явились невідкладні справи, треба йти.— байдуже промовив хлопець і пішов.

 — Стій! — вона зупинила його.— Мені дуже туфлі натерли ноги. Можливо ти б підвіз мене додому?

 — На жаль, немає місця. У мене вже є пасажир.

 Роман продовжив свій шлях до потрібного столика, не озираючись, під холодним поглядом Божени. Вона з під шкіри лізла, а він все її не помічав. Він не був зайнятий, він просто вибирав не її.

 Роман підійшов до столику за яким сиділи попутниці Ангеліни.

 — Вітаю! Я прийшов забрати речі Ангеліни.

 Дівчата кинули на нього недовірливий погляд. Це їх дуже шокувало і було підозріло.

 — Не смій до неї наближатися!— промовила Вероніка.— Я прекрасно знаю з якою метою ти хочеш її звабити!

 — Тебе не стосуються наші стосунки. І не роби поспішних висновків. Віддайте мені її речі.

 — Якщо я дізнаюся що ти її образив, то твоєму батькові потрібно буде робити опізнання тіла.— виплюнула Вероніка йому в очі і віддала жакет та невеличку сумочку пані Косач.

 Починати конфлікт хлопець аж ніяк не хотів, оскільки мав набагато важливіші справи. Роман подякував, оскільки піти просто так йому не дозволяли манери. Він пішов до свого мотоцикла, де на нього мала б чекати дівчина. Ключове слово "мала б". 

 Ангеліна вся тремтіла від страху. Чекати на Романа вона не хотіла, оскільки він для неї був нібито вбивцею. Він з такими безжальними та скляними очима вбивав упиря, що це викликало дикий страх.

 "Ти що з розуму зійшла? Тобто ти зараз сядеш з ним, незнайомим хлопцем, і він повезе тебе в незрозумілому напрямку?" — диктував здоровий глузд Ангеліні.

 Дівчина в цій самій хвилині набрала свого батька.

 — Таточку, ти можеш мене забрати? У Кирила, брата моєї подруги, якісь проблеми з машиною і він не зможе мене відвезти,— якомога спокійним голосом говорила Ангеліна.

 Все ж таки голос її тремтів трохи, тому що вона шукала якнайбільш непомітне для себе місце, щоб хлопець не помітив її.

 — З тобою все добре? Чому так швидко? Зараз тільки 10.— Ігор ніби відчував неспокій.

 — Все чудово. Просто мені тут нецікаво. Я вкотре переконалась що не люблю таке.

 — Я заберу тебе приблизно через 10 хвилин. Нікуди не йди. Вже досить темно на дворі.

 Ангеліна погодилась і чекала на батька за великим густим кущем ліщини, яка на превелике щастя росла недалеко від двору клубу.

 Дівчина помітила як з клубу вийшов Роман з її сумкою та жакетом. Дідько! Вона зовсім забула про ці елементи гардеробу коли тікала від так званого вбивці..

 Яким було його здивування коли він не побачив дівчину на потрібному йому місці. Він зразу кинувся на пошуки, але нічого не вийшло. Тож він поїхав кудись. І слава богу.

 Батько Ангеліни вже був на потрібному місці. Дівчина тримала шлях в машину і швидко туди дісталась, не озираючись. Сівши на переднє сидіння татової автівки, вона з полегшенням видихнула.

 — Дякую, що приїхав. Сумніваються, що тепер хтось зможе вмовити мене піти на подібний захід.— остання фраза прозвучала з посмішкою.

—  Я б не був на твоєму місці таким категоричним.— покидаючи територію лісової гущі промовив Ігор Михайович.— Це цікаво, це твоя юність. Можливо ти колись навіть будеш шкодувати, що ти не використала її або проміняла на щось зовсім інше.

 — Ні.— твердо відповіла Ангеліна, а потім, задумавшись, додала:— Напевно ні..

 Решту дороги вони їхали мовчки. Лише музика, яка лунала з колонок порушувала цю мертву тишину.

 Косачі приїхали під будинок. Дівчина вийшла, а батько загнав машину в гараж.

 Ангеліна зайшла всередину. На кухні сиділа мама.

 — Привіт, доню. Ти вже повернулася? Чому так швидко. 

 — Так, було дуже нуудно.. — затяжно відповіла Ангеліна.

 — Чомусь я не здивована, — на обличчі матері з'явилась м'яка посмішка.– До речі, батько тобі казав? Завтра в нас вечеря в ресторані. Ми давно вже нікуди не виходили цілою сім'єю. Я сподіваюся у тебе немає ніяких планів?

 — Ні, це чудово! Я скучила за такими сімейними вечорами. Давно вже їх не було.— Ліночка ніжно усміхнулася.— Василь вдома чи гуляє?

 — Пішов кудись. Але от от повинен повернутися.

 — Гаразд, я в душ і спати.

 Дівчина пішла в ванну щоб прийняти контрастний душ: це допоможе трохи освіжитися і прийти до тями.

 Гарячі потоки води змивали весь цей вечір з тіла Ангеліни, але в пам'яті він залишиться назавжди. Холодні ніби знову оживляли всі спогади: дорога в ліс, гострі зуби на своїй шиї, хлопець, який перетвоється у порох. І той однокласник, який дивним чином ніби знав як потрібно вчинити.