Глава 4

як у драмах про любов,

вип'єш мою кров

 Ангеліна дивилась у вічі Романа з ніби-то усмішкою. Погляд холодних голубих очей зачаровував. Вона ніколи не бачила такої чистоти та ніжності. 

 Роман не міг вимовити слова. Звідки він знав усе це? Звідки він знав, що вона любить каву і еустоми? Це неймовірно і водночас страшно від сили, яка у нього з'явилась. Хлопець зміг відірвати погляд і сів на своє місце. 

 — Що це було?— спитав Данило.— Звідки ти це знаєш? 

 — Ей. Друже! Так не робиться. Ти знав, що вона мені подобається і почав за нею бігати.— промовив Андрій. 

 — Я не знав що таке станеться, вибач.— Роману не було жаль. Він зрозумів що Ангеліна — його доля і він зробить усе можливе і неможливе для того щоб це втілити у реальність. 

 Погляд хлопця привабив масивний перстень з камнем на руці Андрія. Хлопець відразу впізнав камінь — це діоптаз. Зелений з білими мармуровими розводами. Роман читав про нього в одній із книг домашньої бібліотеки. Ходять легенди, що камінь допомагає контролювати справжню сутність надприродної істоти. Наприклад, з цим каменем перевертні легше переносять повний місяць.

 — Красивий перстень. Я не помічав раніше.— сказав Роман Андрію. 

 — Тато подарував. Дякую.— промовив той. 

 Роман хотів підслухати, чи забилось серце у Андрія швидше, але яким було його диво, коли той не почув нічого. Що ж, тут без роздумів — Роман знайшов упиря. 

 Хлопець з великою недовірою поглянув на Андрія. Якийсь він сьогодні блідий, і нервовий. Щось тут не так. 

 — Андрюха, давай вийдемо, треба поговорити!— твердо сказав Роман. Той знав як вивести хлопця на чисту воду. Він багато читав з сімейної колекції бестіарію про різних міфічних створінь. 

 Хлопці вийшли зі школи на задній двір. Роман встав напроти Андрія і ножем, який він завжди носив із собою, порізав руку. 

 — Ой, я поранився, боляче,— хлопець повернув руку до Андрія, по якій тонкими струменями текла яскрава червона рідина. 

 Звісно, Роману не було боляче. Він хотів побачити як на кров відреагує Андрій. А реакція справді була цікавою. Очі Іщенка потемніли, а капіляри під очима почали виразно проявлятись. Було відчутно як тремтить хлопчина. 

 — Так і знав, маленький вискочка. Сюди ходи!— Роман наблизився до упиря. Але той вмить зник. — Шляк би тебе трафив! Нічого, я тебе знайду!

 Молоді вампіри ще не вміють керувати жагою крові, цим і скористався характерник. 

 Хлопець повернувся назад до школи, де провів нудний день. Нічого цікавого, лише неймовірні локони Ангеліни змушували його поволі сходити з розуму. Хлопець розумів, що просто так вона з ним ніколи не буде. І "Привіт, я характерник і так вийшло, що ти моя доля" теж зовсім не допоможе. Він хотів завоювати її, добитися, а потім кохати, кохати і ще раз кохати. Відчувати її під своїми долонями, цілувати, обіймати. 

 Він повернувся додому пізно. Гуляв, думав. Але Роман не міг забути, що сьогодні танці. І, швидше за все, упир буде там. 

 — Ти готовий? Їдемо?— спитав батько хлопця при виході з будинку? 

 — Тату, упир — це Андрій Іщенко, так, син цього недофраєра.— швидко кинув Роман і пішов до свого мотоцикла щоб перевірити кількість палива. 

 — Я їду до нього додому, а ти чекай на наших, сам не висувайся, зустрінемося на танцях. Швидше за все він молодий, але це не найгірше. Його хтось обернув, значить є ще.— занепокоєно опустив голову Микола.

 — Ні! Я їду на пошуки. Все. І ще, в нього є діоптаз. Це ж він не на вулиці знайшов. Значить він точно не сам. З ним хтось є. 

— Романе, це небезпечно! Їх може бути більше ніж 2 чи 10. Сам ти нікуди не поїдеш. Іди в дім. На танці покличемо всіх своїх. Я говорив зі всіма нашими, молодші будуть всередині клубу і навколо нього, а старші ходитимуть по околицях, щоб не привертати зайвої уваги. Ми знайдемо всіх, ми ж давали клятву століттями. 

 Повз будинок проїхала машина, яка привернула увагу обох. Але через мить вони продовжили діалог:

 — Правильно, батьку, я давав клятву, тому я переодягнуся і поїду. Я не збираюсь порушувати те, що я обіцяв... 

 — Романе, перестань! Я не буду повторювати декілька разів.— перебив сина батько. 

 — А я сказав, що я поїду сам! — Роман підняв голос. Він не міг задишити її в небезпеці. Андрій поклав на неї ікло. 

 Кров у його жилах почала кипіти. У голові наче било молотом і викарбовувало одне ім'я: Ангеліна. Очі Романа засвітилися темно синім сяйвом.

 — Ого.— це все, що зміг видавити з себе Микола Безсмертний. Він стояв шокований від неочікуваної інформації. 

 Роман пішов у будинок, а за спиною почув звук мотора батькової автівки. 

 "Чорт! Навіщо я це показав? Зараз буде триста двадцять дев'ять запитань: хто, де, коли?" 

 Гаразд, це абсурд. Микола Васильович ніколи не любив ставити багато питань і діставати людей, звісно крім робочих моментів. 

 Хлопчина сів на свій мотоцикл і поїхав у напрямку клубу. Ще теплий осінній вітер легенько бив по руках. Сонце плавно спускалося за горизонт, і на своє поле бою виходили зірки та повний місяць. Людей майже не було. Спокій та тиша. Ідилія, яку любив Роман. 

 Юнак швидко дістався до місця призначення, людей вже було багато, але він шукав лише одну особистість. Він знав, що вона прийде, оскільки підслухав її розмову з найкращою подругою, але дівчини ніде не було. Раптом хтось вдарив Романа по плечі. Перед ним постав високий хлопець з таким же темним волоссям. 

 — Гей! Хлопці, подивіться кого я знайшов. Наш Рома! Давно не бачились, як життя?— посміхнувся юний хлопчина. 

 — Усе чудово. А ви всі як? Олька теж тут? 

 До Романа підійшли його двоюрідні брати по лінії матері. Батько Марії Безсмертної теж був не з простолюдинів, і молодший брат також. Мали вони двоє синів і доньку. 

 — Так. Хіба вона таке пропустить? Знаєш, типу королева, але..— сказав молодший — Олег.