Глава 2

Приблизно у той самий час, коли Ліна крокувала по сходах своєї школи, десь по місту їхав хлопець разом із батьком. Цей юнак прямував у ту саму школу та у той самий клас, де мала навчатись героїня моєї небилиці, яку ви зараз читаєте (жартую, я небилиць не розповідаю, можливо трішки прибріхую). 

    Роман Безсмертний був єдиним сином у сім’ї Миколи та Марії. Вони досить довго чекали на новину про дитину, а коли це вже нарешті сталося, то їній радості не було кінця-краю. Через 10 років після народження Романа, Марія знову дізналась хорошу звістку про вагітність. Але життя вирішило зовсім по іншому. Олеся Безсмертна пішла з життя коли їй було всього на всього чотири. Гуляючи по лісі з батьком, її вкусила отруйна, як тоді сказали лікарі, змія, і, на жаль, до лікарні маленьку довезти не змогли. Горе в сім’ї. Але наскільки сильно страждав Роман, який дуже сильно любив свою маленьку беззахисну сестричку, але не зміг її від усього вберегти. З тих пір він не любить лікарів. 

   Роман сидів у роздумах та дивився у вікно: усі кудись йшли, ніхто не зупинявся, щоб хоча б передихнути. Всі кудись біжать та не надихаються моментом. Хлопець насолоджувався цим виглядом часто, але він ніколи не полюбить цей ритм міста. Він звик жити у батьківському будинку, буквально за метрів 15 від соснового лісу, де чисте повітря та не має усього цього незкінченного бігу, який у кінцевому результаті приведе всіх у одну точку. 

  Роман завжди любив музику. Будь-яку. Навіть зараз у нього в навушниках грає черговий трек Емінема, який вже через п’ятнадцять секунд зміниться на пісню гурту “Друга Ріка”. Цьому хлопчині було цікаво знати усіх виконавців чи гуртів. Пісенне надбання його телефону становило близько 20 тисяч пісень різного роду. Але до цього вглиблюватись не будемо, його улюблені аудіотреки ще раз з'являться в майбутньому. 

 А саме зараз юнак вийшов з батькової автівки та швидким темпом пішов у сторону школи, оскільки запізнювався на нудний перший урок у 10 класі. 

 Роман любив усе, але не школу. Він не любив нудні уроки хімії, не любив те як пояснюють йому нову тему з алгебри. Уся ця шкільна програма вважалась йому застарілою.

 Однак вдома він любив читати, вивчав хімію, фізику та інші шкільні предмети. І саме домашнє навчання з допомогою YouTube допомагало йому отримувати йому хороші оцінки. 

 У школі він мав своїх псевдо-вірних друзів і дівчат, яким він подобався. 

 Ну що сказати, типовий хлопчик із американських фільмів про підлітків, який потім закохається у якусь чарівну старшокласницю, любов, морква і помідори, а потім весілля, діти і старість у маленькому будинку. 

 Довгі сходи, які вели на третій поверх були пустими. Нікого не чути в коридорах. Лише звуки від кроків Романа, наповнювали ехом цю ніби-то мертву тишину, до якої звикли довгі холи за літо. Роман зайшов у клас, де вже, ясна справа, всі були присутні. 

  На жаль, нова міледі не привернула уваги хлопця. А можливо на щастя, адже Роман має гострі зубки і може покусати тонку шкіру Ліночки. 

 Минали години. Уроки проходили один за одним і, неначе, не думали закінчуватись. Роман сидів за своєю партою й спілкувався зі своїм другом.

 — Рома, як тобі наша новенька? Ну, скажи — досить не погана. — спитав у хлопця Андрій Іщенко.— Як думаєш, в мене є шанси? 

 — Андрію, ти з глузду з'їхав? Бач, краля ще й яка. Не наш це холопський рівень.. Так це тільки по-перше. Друге, та з тебе Евеліна очі ціле літо не спускала, бігала за тобою як мамка за грудним немовлям. 

 — Ай, Ромку! Та що ти говориш? Он диви, зараз побачиш, що є в мене шанси! А Ева, це таке, побігає та й перестане. 

 Андрій встав із-за парти, "поправив" волосся та й підійшов до Ліни. Хотів дівчину вразити своєю подачею, але вона вже стріляний вовк. По-перше, дешевим підлітковим фліртом її не візьмеш, а, по-друге, не хоче вона стосунків. 

 — Привіт, я — Андрій,— він протягнув свою руку до Ліни.— Звідки ти, Ангеліно? 

 — Збруч.— коротко і ясно відповіла Ліночка. 

 — І як тобі тут у нас? Подобається? 

 — Гарно у вас тут. Затишно. 

 — Як що хочеш, я можу показати тобі школу, щоб не заблукала. 

 — Дякую, Андрію, але я якось сама розберуся.

 Ліна демонстративно встала із-за парти, взяла книгу зі столу і вийшла з класу. 

 — Ой, Андрійка відшили!— почувся голос із задніх парт, а за ним і регіт. 

 — Ой, не смішно.— сердито відповів Андрій та й повернувся за парту Романа. 

 Наш Ромчик спостерігав за цією картиною та й посміхався у всі 32 зуби, коли Ліна відшила однокласника. Ця картина виглядала йому кумедною, оскільки ніхто не думав, що хтось зможе відшити цього джентель..кхм...бабія. Ой, пробачте, панове! Я зовсім не це мала на увазі! 

Але з ним вас трішечки познайомлю: Андрійко Іщенко. Мамин синочок з великим багатством, яке перейде у спадок від батька, який є власником декількох магазинів. Любить вечірки, алкоголь і милих дівчаток, які так і бігають за його гаманцем. 

 І так, давайте не будемо більше про цього невдаху, а повернемось до Ліни, яка пішла до вбиральні припудрити своє і без того порцелянове личко. 

 Ангеліна упевнено крокувала коридором школи, незважаючи на погляди учнів. Така подія, як новенька, була сенсацією у маленькій школі маленького міста. 

 Впевнена і рівна хода придавала дівчині особливого шарму. Волосся, яке розсипалося від невідомого руху повітря, тендітно прагнуло впасти на юні плечі. 

 Припудривши носик, Ангеліна вирішила пройтись по школі і зовсім трішечки ознайомитись з нею. Звісно, екскурсія, яку запропонував їй Андрій, була б неймовірно корисною, але цей зовсім юний хлопчина з миленькими очками не сподобався нашій міледі. 

 — Ангеліна!— почувся голос із-за ніжної спини.— Стій! 

 Ліна повернулася і побачила дівчину середнього зросту з чудовим світлим волоссям і очами кольору темного шоколаду. Вона була досить стильно одягнена: біла футболка була заправлена в сині джинси і конверси на ногах. Тонкі стрілки підкреслювали карі лисячі очі дівчини. А ще в неї була неймовірна усмішка.