Hell-o-u new world бляха

О десятій сорок сім вечора Акилина вийшла з квіткового магазину, тримаючи в руці пакет зі сміттям. Звичайний вечір.  
Принаймні так було до того як вона не повернулася спиною до дверей. 

— Фух... 

Вона вже хотіла повернутися назад, але раптом відчула щось дивне. Тиша. Не звичайну вечірню тишу. Якусь неправильну. Акилина повільно обернулася. 

І завмерла. 

Там, де щойно були двері запасного виходу, тепер стояв густий ліс. Прямо за кілька метрів від неї. 

Мох покривав землю. Товсті корені випирали з ґрунту. Між деревами було настільки темно, що вона не могла розгледіти, наскільки далеко вони простягалися. 

Акилина кілька секунд просто дивилася. Потім моргнула. Ще раз. Ліс нікуди не зник. 

— Що за чорт... 

Вона зробила крок назад. 

— Що за чорт?! 

Акилина розвернулася й побігла. 

Вона навіть не знала, куди саме. Просто приблизно пам'ятала, де має бути інший вихід з квіткового. Ноги ковзнули по траві. 

— Ой...  

Світ перевернувся. Вона покотилася вниз схилом, кілька разів боляче вдарилася плечем, нарешті зупинилася в кущах і кілька секунд лежала нерухомо. 

— Чудово... — Акилина піднялася на лікті. — Просто чудово. 

Над головою було небо. Але не те небо яке вона знала. Вона повільно сіла. Темно-синій простір був усіяний зірками, яких вона ніколи не бачила. Деякі сузір'я повільно рухалися. Одне з них нагадувало людину. Потім воно перетворилося на птаха. Потім розсипалося. Акилина кілька секунд мовчала. 

— Добре. — Вона потерла обличчя від бруду і прищурила очі, від накопичених емоцій вона відчувала що зараз вирвуться сльози, болючі, бо те що вона бачила було дуже красиве але нереальне для її реалій. — Значить, або я померла, або дуже сильно вдарилася головою. 

Десь далеко почувся звук. Голоси. А потім — світло. Акилина підвелася. 

— Ну, якщо це смерть, то, сподіваюся, тут хоча б є нормальна інфраструктура. 

Вона пішла на світло. 

Площа виявилася величезною. 

Настільки, що Акилина спочатку навіть не зрозуміла, що бачить. Перед нею стояли сотні людей. Молоді, старші, зовсім юні. Хтось був розгублений. Хтось плакав. Хтось нервово ходив туди-сюди. А хтось, судячи з виразу обличчя, уже встиг прийняти свою нову реальність. Попереду стояла висока жінка в темній та довгій мантії. Вона підняла руку. Гомін поступово стих. 

— Вітаємо вас у академії Хаотирк. 

Акилина насупилася. 

Хаотирк? 

Назва звучала так, ніби її придумали люди, які дуже довго сперечалися, а потім просто махнули рукою. 

— Ми розуміємо, що ви всі розгублені й налякані. 

Це м'яко сказано. 

— Хочемо проінформувати вас, що ви опинилися тут не просто так. Детальніше про академію та ваше навчання вам розкажуть ваші викладачі. Кожен гуртожиток має свою вікову категорію та наглядача. Діти від десяти до п'ятнадцяти років навчаються під наглядом викладачки Марії. Від п'ятнадцяти до двадцяти — викладачки Юстини... 

Акилина слухала.  

Двадцять п'ять. Тридцять. Сорок. 

П'ятдесят. Шістдесят. Сімдесят і більше. 

Сімдесят плюс? 

Після короткого пояснення людей почали розподіляти. Акилина опинилася серед групи від двадцяти до двадцяти п'яти років. Їх повели до гуртожитку. Він був величезний. Неприродно величезний. І при цьому зовні виглядав цілком нормально. 

Принаймні поки Акилина не побачила, що одне з вікон стоїть вертикально в повітрі приблизно за двадцять метрів від стіни. Вона вирішила не питати. 

Їх зустрів чорний ворон. Викладачка передала йому папери.  Звичайний на вигляд. 

Ну, настільки звичайний, наскільки може бути ворон, який стоїть перед групою людей і тримає щось у дзьобі. 

— Так, молоді люди, ділитиметеся по парах, коли я читатиму ваші імена. — Викладачка одягнула мініатюрні окуляри. 

— Валерій Вовк. 

Хлопець підняв руку. 

— Максим Дубіш. 

Інший хлопець кивнув. 

— Артем Бондаренко. 

Ще один оглянувся і підняв руку. 

— Артеме необов'язкоко піднімати руку, я вас бачу. Як ви розумієте ви будете в одній кімнаті. Ваша кімната, 32, поверх 8. Так, далі... — Список на щастя був невеликий. Викладачка перегорнула сторінку, останній список кімната 203 поверх 5. 

— Ох... — Тяжко видихнула жінка. — І Акилинаа... — Та зупинилася намагаючись прочитати прізвище. — Кхм, ну якщо ти остання в списку і одна в кімнаті, на цьому завершуємо. Привітайтеся. Це Воро́н. 

Воро́н повільно повернув голову до людей і граційно  вклонився. Видно проявляння манер його палке заняття. 

— Наголос на друге «о», — додала вона. — Шановні, тільки повага і шана до цього пана. 

Акилина подивилася на ворона. Воро́н подивився на неї. Вона вирішила, що сперечатися з ним щодо наголосу — не найкраща ідея. 

— Я залишаю вас на нього. Слухайте його вказівки й не ігноруйте їх, якщо не хочете спати в лісі. Успіхів і добраніч. — Вона посміхнулася і хутко зникла. Викладачка просто зайшла в крутий поворот це ще поки не магія. — А і завтра о 7:20 бути тут, на цьому самому місці. — Висунувши мигцем голову з повороту проговорила вона і зникла. А це вже...  Була магія. 

— Не дивіться на мене такими очима. Те що я говорю вас не так приголомшило, хм, мені навіть сумно. Як говорила викладачка Євдокія завтра о 7:20 бути тут, на цьому самому місці і... — Воро́н відчув що щосб не так. Він глянув на молодих людей і ті були ще більше приголомшені. — А... Я ще не розмовляв з вами... 

Група почала розходитися по кімнатам. Воро́н сказав що проведе всіх по списку, що так буде  простіше. Спочатку це виглядало не як розумне рішення адже перші в списку на 8-му поверсі, другі в списку на 2-му. Але зайшовши в середину, вони зрозуміли що фізика яку вони знали тут зникала. Кожна групка опинившись перед своїми дверима не могла їх відчинити. Воро́н казав що тут вони вже самі мають розбиратися. Він пояснив як блокувати двері. Замків чи ключів не було. Мав бути шепіт в деревину. — Вибираєте слово і шепчете, але це треба зробити з середини. — Тобто спочатку треба їх відкрити, зайти і зачаклувати. — Все просто. — Для Воро́на звісно ж. Через певний період часу Акилина вже була одна і стояла перед кінцем коридору, чи точніше перед його залишками.