Хана, що муркотить у снах

       Жили собі чоловік і жінка, і мали вони донечку на ім’я Ізола. Вона була тихою, уважною дівчинкою й любила гратися на подвір’ї під старою вишнею, що схилялася до землі, наче хоче її обійняти.

Одного вечора, коли сонце вже сховалося за обрій, Ізола довго сиділа на ґанку й дивилася на мерехтливі зорі.

— Про що ти думаєш? — запитала мама, сідаючи поруч. — Моя маленька принцесо, чи мрієш ти про щось таємне?

— Мамо, я татова принцеса, так? — запитала Ізола, дивлячись на небо.

— Так, моя люба.

— І… а чи є принцеси серед тварин?

— Гадаю, що є, — усміхнулася мама.

— Навіть серед кошенят?

— Навіть серед кошенят, — лагідно промовила мама.

Тієї ночі Ізолі наснився дивний сон. Вона йшла садом, де дерева були зефірні, а квіти пахли медом і ваніллю. Назустріч вибігло маленьке сіре кошенятко з бантиком на шиї і короною із квітів на голові.

— Привіт, Ізола! — промуркотіло кошеня, присівши поряд.

— Ми знайомі? — здивувалася дівчинка, бо відчувала, ніби бачить його вперше.

— Можливо, — хитро промурмотіло кошеня. — Я Хана, а ти Ізола, і це моя чарівна країна.

Ізола озирнулася навкруги: дерева, схожі на цукрову вату, квіти із льодяників і небо, що нагадувало м’який зефір. Доторкнувшись до квітки, вона почула тихий спів, схожий на мамину колискову.

— Це все справжнє? — захоплено запитала дівчинка.

— А ти як гадаєш? — відповіла Хана, весело змахнувши хвостиком. І в ту ж мить вони опинилися у кришталевому замку, де на кожному кроці росли льодяникові квіти, а фонтани лили какао та бананове молоко.

Хана провела Ізолу до кімнати, що ховалася за картиною з імбирного печива. Промені світла так яскраво сяяли, що дівчинка прижмурила очі, поки звикала до чарівного сяйва. Усередині маленькі золоті метелики готували щось у великих казанах, їхні крила переливалися всіма кольорами веселки.

— Що вони готують? — тихо прошепотіла дівчинка.

— Смачненьке для котів і кошенят, — лагідно промуркотіла Хана. Змахнувши хвостиком вдруге, вона чарівним чином перенесла їх на великий луг, де стояв казан, а навколо нього сиділи десятки голодних кошенят.

— Вони голодні… — прошепотіла Ізола, підійшовши до казана.

— Так, — тихо промурмотіла Хана, спостерігаючи за дівчинкою.

Ізола, наспівуючи тихеньку пісеньку, почала брати їжу з казана й годувати кошенят. Вона роздавала всім, але коли дійшла черга до одного кошеняти, їжі для нього більше не залишилося.

«Що ж робити?» — подумала дівчинка і простягнула долоню з маленьким печивом у вигляді рибки.

— Вибач, нічого іншого немає… — сказала вона.

І на диво: печиво перетворилося на справжню рибку! Кошеня щасливо замуркотіло: «Дякую!»

Хана змахнула хвостиком ще раз, і в ту ж мить Ізола опинилася у своїй кімнаті. Більше не було ані золотих метеликів, ані кошенят, а на подушці поруч із дівчинкою лежала маленька сіра іграшка.

— Хана! Ти тут… — усміхнулася Ізола, згадуючи сон. — Ходімо снідати, а потім погодуємо котів разом із мамою.

Хана нічого не відповіла, бо була іграшковою, але Ізола знала: якби вона була живою, обов’язково замуркотіла б від задоволення.