Пролог

Вогонь великий і могутній. Але з часом його сила вичерпається. І відкриються ворота нижнього світу. І вийдуть звідти мерзенні істоти зі своїм володарем. І посіють біль, ненависть і смерть. Надією стануть нащадок Обраних і діва – володарка іншосвітнього вогню. Лише вони можуть знову запалити згасаюче полум’я. Але якщо їхні серця не будуть палати, подібно до вулканів, їх поглине темрява, а за ними і все живе.

Пророцтво з храму вогню

Щойно перший промінь сонця торкнувся скелі, Легарон заговорив.

Він упевнено вимовляв слова незнайомою мовою, а я вражено спостерігала, як його простягнуті до урвища руки поступово розгорялися. Спершу під шкірою ледь-ледь жевріло світло, поступово стаючи все яскравішим і яскравішим, аж поки від кінчиків пальців до ліктів не спалахнуло справжнє полум’я.

На обличчі чоловіка не здригнувся жоден м’яз, і голос ні на мить не затремтів. Схоже, вогонь аж ніяк йому не дошкуляв і нічого було побиватися, що не захопила з собою вогнегасника. Краще зосередитися на своїй частині цієї божевільної авантюри, на яку я так необачно погодилася.

Чим швидше вогонь з вулкана опиниться у Легарона, тим швидше він повернеться до свого світу, а я до свого салону та звично-зрозумілих відьомських справ.

Витягнувши руки, я тримала над урвищем обсидіанову посудину й старанно намагалася не дивитися вниз. Там, глибоко на дні, повільно ворушилася лава. Хай як би я не старалася ігнорувати її, та жар із глибини нагадував про неї щосекунди, припікаючи так, що все тіло вже вкрилося огидним потом.

Гул у надрах гучнішав. Я не втрималася і знову поглянула вниз. Поверхня лави здригнулася й пішла брижами, а тоді з неї піднявся тонкий струмінь чистого золотисто-білого вогню. Від його сяйва в очах різало до сліз. Повільно звиваючись, струмінь тягнувся вгору, до посудини в моїх руках.

А ще, чорт забирай, він тягнувся до мене.

Попри жар від урвища, шкіра на руках вкрилася сиротами, а під ребрами раптом ворухнулося щось гаряче. Ніби воно жило там завжди, але міцно спало, а тепер пробудилося і радісно відгукнулося на поклик. Мені раптом закортіло кинути посудину, простягнути до вогню руки й просто...

— Не відпускайте! — крикнув Легарон.

Він що, думки читає? Чи в мене все на обличчі написано великими літерами?

Я прогнала дурнувате бажання і міцніше стиснула обсидіан.

Саме тієї миті з’явилися вони.

Спершу повіяло холодом. Він сочився з-за каміння й із тіней, яких ранкове сонце ще не встигло розігнати. Тіні раптом заворушилися й почали рости. Відокремлюючись від каміння, вони набували химерної форми: худі витягнуті постаті розгойдували надміру довгими руками, а на місці облич у них зяяла порожнеча. Спершу я нарахувала п’ятьох, потім сімох, а потім збилася з рахунку, бо з-за каміння все виповзали нові і нові.

— Легароне! — закричала я.

Урвавши спів на півслові, він розвернувся, і з його рук ударила широка стіна полум’я. Двоє найближчих тіней зникли з тихим тріском, схожим на звук паперу, який рвуть навпіл. Решта тіней відсахнулася назад, до каміння.

Краєм ока я помітила, що вогонь з урвища, втративши голос Легарона, смикнувся й заметався навсібіч. А потім він щосили рвонувся просто до посудини, тобто до мене, і я ледве втрималася на ногах.

Струмінь увірвався в обсидіан.

Маленька посудина раптом обважніла настільки, що в мене затремтіли руки. Золоті прожилки в ній спалахнули, засліплюючи яскравим світлом, а долоні запекло від розжареної поверхні.

Обсідіан завібрував, видаючи низький гул, а тоді з тонким дзвоном тріснув, як холодна склянка, в яку необачно налили окріп. Трісь! Трісь! Трісь! По чорній поверхні від горлечка до самого дна пробігла тріщина, за нею ще дві, і крізь них засочилося сліпуче світло.

— Ні-ні-ні, тільки не це! — забурмотіла я невідомо до кого. — Ми так не домовлялися, чуєш?

Я обома руками вчепилася в посудину, намагаючись втримати її вкупі.

Ох, Дінаро! Нічому тебе життя не навчило!

Обсидіан беззвучно розсипався просто в моїх долонях на дрібні уламки, і чорні крихти посипалися між пальцями.

Сліпуче-білий вогонь лишився лежати в мене на долонях, але жару я більше не відчувала. Згорнувшись, мов ласкаве кошеня, він ворушився й приємно грів. На одну коротку мить мені навіть здалося, що він на мене дивиться! А потім вогонь пішов у мене, ппросочився крізь шкіру долонь і рушив угору по руках, до плечей і грудей, туди, де під ребрами його чекало те незрозуміле щось, що недавно прокинулося. Там вони й зустрілися.

Світло заповнило мене зсередини. Це було анітрохи не боляче, але у якусь мить його стало так багато, що воно просто перестало в мені вміщатися. І лише тоді я закричала.

Полум’я вирвалося з мене на всі боки й розійшлося широким сліпучим колом, знищуючи одночасно всі тіні. Вони навіть відсахнутися не вспіли, не те що сховатися.

А коли полум’я вляглося, над урвищем запала цілковита тиша. Я опустила погляд на свої руки. Від зап’ясть до кінчиків пальців долоні вкривали тонкі золотисто-червоні лінії, схожі на тріщини в застиглій лаві, і ці лінії світилися.

Чудовий розпис, нічого не скажеш! Жоден салон такого не зробить, навіть наш.

— Легароне, — прошепотіла я, так і не підвівши голови. — Здається, я десь напартачила. Я не хотіла.

Він мовчав, тож я набралася все ж сміливості і глянула а нього.

Легарон стояв за кілька кроків від мене й не зводив з мене погляду. Рукав у нього обгорів, по щоці тяглася смуга кіптяви, а на обличчі вперше за весь час проступив страх, змішаний із чимось дуже схожим на благоговіння. Він дивився на мене, мов на ікону чи на бомбу, і я гадки не мала, яка з цих ролей мені пасує більше.

Тієї ж миті світ хитнувся, небо крутнулося кудись під ноги, та перед тим, як упасти, я ще встигла зрозуміти, що Легарон підхопив мене на руки. Його долоні пекли жаром, і цей жар майже не поступався моєму.

А ще тиждень тому я навіть не знала, як його звати.