ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА. Квіт-камінь на День народження

Зранку, забираючи малу до себе, Алєля хитро підморгнула мені:

– Якщо вдасться вкрасти квіт-камінь, то й на мене прихопи!

Почулось лише осудливе покашлювання Ігоря на таку кримінальну пропозицію. Кивнувши подружці, я розвернулась до нього, знизуючи плечима по ходу:

– Це не я сказала.

– А то я тебе не знаю! – хмикнув він.

– Ти підозрюєш мене у злодійстві?! – аж повітрям захлинулась від обурення.

– Тільки в авантюрних нахилах, – змахнув він бровою, спорудивши на обличчі критично-скептичний вираз. – В їхній реалізації також, – додав, подумавши.

– Наклеп! – пирхнула ображено.

– Тобі про злам моєї лабораторії в Синьоозерську нагадати? – наблизившись до мене, Ігор втупився в мої очі.

– А не треба було мене провокувати на це своїми підковирками!

Він глузливо сміхотнув:

– Таким чином можна будь-якого злодія виправдати!

– Ти зрівняв мене з якимись злодіями?! – встала навшпиньки, жбурляючи в нього поки що фігуральними блискавками.

– Ну, що ти, моя радість! – нависнув наді мною, даючи зрозуміти, що як не стрибай, а вище не буду. – З якимись? Ніколи! Ти в нас абсолютно неповторна!

– Та що там, крім лабораторії, мені можна пред’явити?! – ляпнула не подумавши, й зрозуміла, що пред’являти, по суті, є що.

– Про «Маніпулятор» забула? – склавши руки на грудях, Ігор свердлив мене поглядом самої Феміди.

– Експериментаторство – не злочин! – видала якомога впевненіше. – До того ж, ти позбавив мене курсової!

– Ти експериментувала на людях, моя мила! – продовжував тиснути звинуваченнями Ігор.

– Я ж не розтинала їх, – таке собі виправдання, та все ж. – Жоден з твоїх підопічних не постраждав, – теж сумнівно, оскільки на горіхи від нього ж вони отримали. – А я набула нових знань.

– Яка сумлінна студентка! Ні хвилини без навчання! – реготнув він.

– Сам казав, що найкраща, – нагадала його ж слова.

– На свою голову, – буркнув чоловік й продовжив: – Портальний камінь в діда стягнути намагалась? – схоже, в моєму милому прокинулась ностальгія.

– Коли то було?! – пропікала його найблагочестивішим поглядом. – Тебе, між іншим, рятувати хотіла!

– А це не скасовує кримінальності вчинку, – непохитно стояв на своєму він.

– От рятуй після цього людей!

– Це я ще про Тенулу не згадав, – нахабно клацнув мене по носі.

– Я її не крала! – моє обурення вже не мало меж.

– Звісно, ні! – хитро примружився Ігор. – Ти лише підбила стриборського князя на контрабанду.

Залишилось лиш очі закотити:

– Зрозуміло: стриборського князя ні на що не підбивати!

Чоловік несподівано притягнув мене до себе, обіймаючи:

– Чому я тобі не вірю? – намагався він зазирнути в мої абсолютно чесні очі.

– В мене те ж саме питання, – здійняла на нього цілковито безневинний погляд.

Чоловічі руки зімкнулись за моєю спиною так щільно, що й поворухнутись не вдалося б, а губи миттю накрили мої. Найкраща тактика, щоб втекти від відповіді!.. Але мені вона подобається. З раннього ранку Аліссара влаштувала нам веселе пробудження, тож, свою порцію вранішніх поцілунків я не отримала – треба надолужувати.

– З Днем народження, синичко! – прошепотів Ігор, зміщаючись до мого вуха.

Обожнюю цей його шепіт, від котрого зі млосним «Ах!» підгинає свої лапки моє сонечкове стадо, й тремтливо здригує ними, лоскочучи зсередини все, до чого тільки може дотягнутись. Дотягнулись навіть до моїх лапок, котрі так і норовили підігнутись, поки я висла на шиї коханого чоловіка. А його: «Кохаю тебе!» – пронеслось скаженим цунамі по моїй шкірі, змиваючи й так напівпритомних сонечок, хоча декотрі з них намагались за щось… там… чіплятись…

– Злодійкувату терористку-контрабандистку? – розпливлась насмішкуватою посмішкою, насилу відірвавшись від таких солодких вуст.

– Скоріше, авантюристку з непереборним бажанням кудись влізти.

– Ти ж витягнеш? – проворкотіла, тицьнувшись цілунком в його шию.

– Тільки тим і займаюсь, – зітхнув він.

– То до Лужар ми не йдемо?! – ледь не простогнала у розпачі, бо ж там я ще не була.

– Коли я не тримав своє слово? – Ігор навів на мене свій фірмовий осудливий погляд.

Так вже склалось, що на свята я просила вражень, а не якихось прикрас, чи чогось в цьому сенсі. Хоча Ігор примудрявся якось сполучати враження з матеріальним, і його вогняний ірис був, мабуть, для мене найціннішим подарунком. Цього разу я попросила подорож до Лужар, в їхню столицю – Ками, де був чарівний з усіх боків сад живого каміння. Саме його й називали квіт-каменем. Але це чарівне створіння вважалось народним надбанням і його заборонялось вивозити за межі князівства. Хоча це не мало жодного сенсу, але хтось так вирішив. Квіт-камінь не мав якогось стратегічного значення – лише естетика. Хоча, сад приносив чималенький дохід від туристів, що мріяли його побачити.

Але дикий квіт-камінь можна було знайти в Лужарських горах, якщо знати, де шукати. Ігор знав. Та мені було обіцяно лише сад в Камах, оскільки мій чоловік повністю усвідомлював реальний розмах авантюризму своєї дружини.

Столиця Лужар зустріла нас теплою осінньою погодою, попри кінець листопаду. Світлі вузькі вулички, викладені бруківкою, здавались ще вужчими через рясні насадження невисоких дерев зі сферичною кроною, та невеличких трав’янистих газонів перед кожним будинком.

Сад, що нас цікавив, знаходився на півдні міста, недалеко від котрого був і портал, з якого ми й вийшли. Спіймавши мене за руку, Ігор спокійно потягнув мене в потрібному напрямку, поки я вертіла головою на всі боки, насолоджуючись рідким о цій порі теплим сонячним днем, та ще не облетілими до кінця деревами, що подекуди зберегли червоно-золотисті фарби.

Чим далі ми йшли, тим більше я позирала в бік гір, в долині котрих й розташувались Ками. Після того, як я спіткнулась десь вже десятий раз, Ігор зупинився й завмер, дивлячись перед собою: