ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. Феєрверк по-Драганарськи

Наче відчуваючи, що сьогодні її день народження, Аліссара була особливо невгамовною з самого ранку. Мені насилу вдалось відволікти її увагу, притягнувши до дитячої кімнати симургів – Брана й Врана. Варто їй було побачити вогнепсів, як в неї миттю загорілись оченята й потяглись до цих крилатих красенів рученята. Тож, під шумок, я втекла, залишивши наше з Ігорем диво під наглядом Радмили, Креслава, Мілоша, Христини й Тимоша на додачу. Щоправда, Алєля ще й своє диво принесла – Ґаврана, але з такою кількістю народу… й не зовсім народу, з двома пуцвіріньками, гадаю, справляться.

На моє прохання Ігор скасував усі свої справи, чи то відклав, й залишився вдома, хоча й не дуже хотів. Я навіть знала – чому. І хоч він і влаштував собі вихідний, знайшла я його в кабінеті.

Він сидів за столом й задумливо вертів у руці келих. Моя поява викликала лиш короткочасну посмішку на його обличчі. Наблизившись до чоловіка, відібрала в нього посудину – навіть спротиву не було – й зазирнула всередину:

– Вино?

– Пара ковтків. Ти ж знаєш, – те, що він намагався посміхнутись, аж ніяк не означало, що він хотів цього. – Але бажання зникло, поки наливав.

Торкнулась його губ поцілунком – вином реально не пахли.

– Ігор, – погладила по щоці, – все в минулому. Всі живі. Навіщо мучити себе спогадами?

Він стиснув мене в обіймах, саджаючи на коліна, й зарився обличчям в моє волосся:

– Не збирався, синичко. Просто прокинувся від того, що все це знов побачив уві сні.

– А уві сні побачив, – зітхнула, – тому що, думав напередодні про це.

– Таке неможливо забути, – видихнув мені десь у потилицю, збуривши усе комашине стадо під шкірою, а в нас ще повно справ, між іншим.

– Ігор, – трохи відхилилась, щоб хоч очі його бачити. – Забути – ні! Але ж згадувати без кінця не варто! Зрештою, це я там помирала тоді, але не роблю з того трагедії – всі живі, здорові, й чудово!

– Яка ти в мене розумна! – знов посміхнувся лише самими губами, а очі як були затягнуті свинцевими хмарами, так і залишились.

– Ну, інколи й в мене можна хоч чомусь повчитись, професоре, – пирхнула на нього. – Я не хочу, щоб день народження нашої доньки асоціювався в тебе з трагедією, котра, до речі, не сталась. Зате хочу, щоб він був все ж таки святом. І потім, – блимнула на нього обурено, – я за тобою скучила.

Ігор ошелешено кліпав на мене очима, в котрих хоч на хвилю та вияснились бризки синього неба:

– Здається, я кожну ніч сплю біля тебе. Ні?

– Спиш? Так! – мотнула, цілком з цим погоджуючись.

– Е-е-е… я начебто не тільки сплю, якщо вже розбиратись докладніше, – його брова граційно попливла догори у здивовано-обуреному жесті.

Ні, ну, з ніччю я була цілком згодна – частину з неї сном назвати язик не повертався. Хіба що дуже солодким.

– А при світлі дня я тебе не бачу! – увімкнула режим противності.

– Добре, – з цілковито серйозним виглядом кивнув він, – вночі світло вимикати не будемо.

– Я тебе зараз покусаю!

– Вперед! – підставив мені шию.

Та не встигла я до неї прикластись, як пролунало скромне кахикання й за ним голос Тимоша:

– Кхе-кхе… В нас трохи проблем додалось.

Зубами до жаданої цілі я не дісталась – тицьнулась в неї лобом, звідки глухо спитала:

– Щось дуже страшне?

– Якби страшне, – єхидно процідив домовик, нарешті проявившись, – ти б вже летіла, змітаючи все зі свого шляху. Гадаю, і мене б затоптати примудрилась.

– Кажи вже, – зітхнув Ігор.

– Краще самі йдіть гляньте, – скривився Тиміш.

Я підвелась з колін чоловіка, де так затишно примостилась, й він одразу за мною:

– Кинджали не літають? – почулось з-за моєї спини.

От це вже було зайвим! Я практично все тоді зробила правильно, за винятком однієї дії!

– Ні! – мотнув головою домовик. – Замок, про всяк випадок, теж не палає.

– Все інше, – вже спокійніше видихнув мій милий, – можна пережити, – й взявши мене за руку, потягнув до дитячої кімнати.

Там, під галасливий виск нашого дива й Алєліного, стрибали симурги. Але вони не просто стрибали… Вони не природно стрибали… Так взагалі не стрибають…

Вогнепси підстрибували одразу чотирма лапами, досить високо й не зупиняючись. Судячи з не менш завзятих стрибків малечі, котрих вгомонити ніхто не міг, щоб хоча б розібратись з нещасними тваринками, їм було весело. А от симургам, котрі миттю скосили на мене жалібні погляди, явно не дуже. Кілька хвилин ми ошелешено на це дивились.

– А що сталось? – звернулась до Креслава.

– Скоріш за все, – прадідусь спробував спіймати свою правнучку, але спроба виявилась провальною, – Аліссара успадкувала ментальні здібності з дуже високим ступенем розвитку. Їй, мабуть, захотілось, щоб ці милі створіння пострибали разом з ними. От вони й стрибають, – він нарешті підхопив малу на руки.

Я підійшла до них й, взявши доньку за рученята, мило посміхнулась їй:

– Сонечко, скажи песикам, щоб вони припинили стрибати.

На що отримала лише мотання головою й заливчастий сміх. Озирнулась на Ігоря: він намагався розібратись з Браном і Враном своїми силами.

– Що там? – спробувала тим часом відволікти увагу Ліси.

– Вона чіпко тримає їх, – скривився він, – і я не зніму цей контроль, поки вона не перемкне увагу. Інакше боляче буде і їй, і симургам.

Бран і Вран дивились на мене так, що тільки сльозу пускати.

– Сонечко, – як могла закривала собою нещасних симургів, – хочеш на драконів подивитись?

У відповідь та лиш мотала головою й визирала з-за мене, щоб весело плескаючи в долоні спостерігати за стрибаннями її улюбленців. Ґавран не менш весело пищав в руках Радмили. А Христина тільки головою хитала:

– Ой, ще наплачемось ми від вибриків цього щастячка.

– Христино! Ну, хоч ти!

– А що – Христино?! – вперла та руки в боки. – Чи я матусю цього скарбу неоціненного не знаю?

– Може, її з кімнати винести? – запропонувала я й потяглась до дитини, але та, вчепившись в дідуся, такий лемент здійняла, що бідні симурги заскавуліли.