ІСТОРІЯ СЬОМА. Глава 3. Бал

На моє превелике щастя мені не довелось йти на новорічний бал у супроводі батьків: так – їх запрошують на подібні заходи обов’язково! І, якщо раніше вони зазвичай витримували не довше протокольних годин – з ввічливості та поваги, то цього разу вирішили затриматись, оскільки їхнє чадо також приклало руку до даного святкового дійства!

В останній момент примчали Вілея і Януш, тож, компанія бодай до бальної зали мені була гарантована. Хлопець за ці майже пів року, що ми не бачились, різко витягнувся й зміцнився статурою – добряче їх там, мабуть, ганяють в бойовій Академії. На всі мої зауваження з цього приводу тільки жартував та сміявся й намагався мене поцілувати. Ледве відмахалась, апелюючи до свого драканарства! Та він цілком серйозним тоном заявив (хоча, може, то все ж був жарт), що збирається через два роки пройти ініціацію, аби мати можливість нарешті поцілувати одного противного дракона! І, взагалі, хто видумав те дурне правило, що драканаром можна стати лише після двадцяти?!

Зате Вілею можна було цілувати без будь-яких наслідків! Правда, далі щік вона його не пускала. Так, сміючись та жартуючи, ми ввалились до зали. І перше, що впало в очі, один з тих ефектів, що ми заклали до артефакту ілюзій – зміна відтінку одягу в залежності від настрою людини.

Моя приталена сукня, як і рукавички, з градієнтом кольору від майже чорного зверху – до сріблястого знизу, набула одразу ж більш світлих відтінків з яскраво-синіми переливами. В темно-фіолетовому вбранні Вілеї з’явились ніжні бузкові тони. А сталевого кольору костюм Януша став майже білим зі сріблястим налітом. Взагалі, спостерігати за тим, як міниться одяг, було цікаво. Особливо за реакцією тих, на кому він змінив колір. Хтось ледве не у долоні плескав від захоплення, хтось здригався від несподіванки, а декотрі намагались зберегти цілковиту байдужість, попри те, що колір одягу все ж таки змінився.

Незмінним залишився одяг мого батька: його улюблений сталевий колір ні на пів тону не відступив від заявленого. Татко вмів зберігати спокій за будь-яких обставин. В усякому разі мені так здавалось. Мамина ж синьо-зелена сукня набула ніжно-бірюзового відтінку. Ну, вона завжди вирізнялась трохи більшою емоційністю.

Була ще одна особистість, непрошибаємості котрої можна було позаздрити, або ж навпаки – поспівчувати. Звісно ж, Арнйорн Елден! Його чорний костюм й сорочка кольору чорної вишні такими ж і залишились. Мені взагалі здалось, поки я під його чуйним керівництвом налаштовувала артефакти, що вичавити посмішку з цього провідного спеціаліста маминого центру – просто неможливо!

Наступний ефект артефактів лиш посилював дію попереднього, оскільки з перших же кроків до святкової зали, під ногами кожного з гостей виростали фантастичні квіти, а над головами пурхали не менш фантастичні птахи, наповнюючи простір навкруги чарівними співами.

І веселощів додали солодощі. Варто було простягнути руку до котроїсь зі смачностей, як вона починала тікати, волаючи щось на зразок: «Не задля тебе матінка-пекар мене на світ білий випекла! Я від неї втік і від тебе, бовдуре, теж втечу! Vivе la revolution!» Ну, і в такому дусі. Дивитись, як бігають залою охочі до солоденького й намагаються спіймати примарних бунтівників проти людського гастрономічного свавілля, було весело. Особливо, коли хвилин через п’ять ілюзія розвіювалась і виявлялось, що якийсь там збурившийся профітроль – як лежав на таці, так і лежить спокійнесенько.

Всі ці ефекти набували ще більшої яскравості завдяки підсилювачу, оскільки я його ще й на емоційний фон налаштувала: радощів же багато не буває? Що поганого в тому, що народ веселитиметься трохи веселіше, ніж міг би? Гадаю – нічого.

Після короткої вітальної промови ректора було оголошено невеликий танцювальний нон-стоп. А я спробувала швиденько розчинитись у натовпі й заховатись за якою-небудь колоною, поки моєму татові не спала на думку не чудова ідея запросити на танок мене, оскільки він прекрасно знав, що після шістнадцятиріччя через своє вроджене драканарство я стала дещо небезпечною для самопочуття моїх друзів, окрім Ґаврана, Вілеї та Злати. Однак, Ґавран сьогодні точно буде запрошувати лише свою Мілену, а Вілея явно не та, хто може запросити мене. Тож, я втекла навіть від неї, оскільки бачила, як на подругу вже націлились декілька представників чоловічої статі.

Та не встигла я сховатись, як чиясь рука перехопила моє передпліччя. Впевнена в тому, що так нахабно спіймати мене міг тільки тато, я вже готова була вичитати йому за те, що кинув маму наодинці, оскільки їй кавалер вже точно не знайшовся б, хоча б від побоювань бути прикопаним десь у лісі. Ні, татко не був ревнивим в тому сенсі, щоб влаштовувати сцени мамі. Ніколи! Їй він вірив беззаперечно, й навіть словом ніколи не дорікнув! Але терпіти не міг, якщо хтось з чоловіків кидав на неї неналежні погляди, або ж намагався бодай її торкнутись, навіть по-дружньому. І дуже швидко дав це всім зрозуміти свого часу, виходячи з деяких розповідей. А з огляду на його титул – мало в кого могло таке бажання виникнути.

Але я помилилась і це був не тато. Високий вихрастий блондин у костюмі кольору кави з молоком нахабно розглядав мене своїми темно-сірими очима. Всеслав Боровець – син радника з міждержавних відносин. П’ятикурсник, що навчався на факультеті з тих самих відносин. Потрібна, звісно, спеціальність, та нудна до зубовного болю. Я не раз бачила його у князівській резиденції в Драгославі, коли навідувалась туди до батька: проходив практику, судячи з усього. І, так! Він встиг вже пройти ініціацію й стати драканаром, як і його татусь.

– Чи дозволите вас запросити, княжна?

Не те щоб я взагалі не хотіла танцювати, але не хотіла саме з ним. Чи ще з кимось. До цього я танцювала лише з вчителем танців і з татом, що теж був добрим танцюристом – він і маму навчив, як з’ясувалось. А з ким хотіла? Навіть не знаю… На ровесників не дивилась, бо вони й так мене сторонились через мою особливість. З тими, хто став драканаром, не спілкувалась. По-перше, мої батьки не надто спішили виводити мене десь у світ, поки я не досягну хоч мінімального повноліття. По-друге, драканари, котрих я знала – в усякому разі ті, хто ближче до мого віку – здавались якимись зарозумілими й погордливими. Навіть мій батько – а він, на хвилиночку, князь – так не поводився.