ІСТОРІЯ СЬОМА. Глава 2. Допомога потрібна?

Переді мною стояв і свердлив не дуже добрим поглядом високий стрункий брюнет з довгим волоссям, схопленим на потилиці у хвоста. От йому я точно ще нічого не зробила, щоб так на мене дивитись!

– Ви щось хотіли? – не витримала переглядин першою.

– На керівника центру ви мало схожі, – обдало мене ледь не крижаним тоном.

Це він так розсердився через те, що мою матір тут не застав?! Які в неї співробітники доскіпливі! Хоча… а робочий день навіть не розпочався, між іншим! То це треба ще з’ясувати – що цей тип тут робить, котрого я, до речі, раніше не зустрічала в цих стінах.

– Вас так розстроїла моя відмінність від неї? – нахабно взяла й сіла в мамине крісло – ненавиджу упереджене ставлення!

– Ваша оболонка мене мало цікавить, – на цих словах я ледь обуренням не захлинулась, – мене більше хвилює – що ви тут робите? – незнайомець наблизився й навис над столом.

– Я те саме запитати хотіла б! – втупилась в його карі зі стигло-вишневим відтінком очі – темні, але прозорі, мов бурштин.

Від його погляду мене обдало жаром – спекотним, але не неприємним, на диво. Це, як вискочити з прохолодної печери під пекуче сонце й отримати задоволення, зігріваючись в його промінні, коли воно, немов текучий вогонь, стікає по шкірі, що вкрилась бридкими сиротами, вигладжуючи її до ідеального шовкового стану. Дивні відчуття, і я навіть розгубилась, дещо втрачаючи контакт з реальністю, поки цей тип не продовжив далі:

– Завважте: не ви застали мене в чужому кабінеті!

– Можна подумати – ви до свого зайшли! – пирхнула у відповідь.

– То, може, викликати охорону? – чоловік примружив очі, і його обличчя одразу ж набуло моторошно хижого виразу.

– Це ту, повз котру я пройшла? – знайшов чим мене лякати. – Кличте!

– Чи краще дочекаємось хазяйку кабінету? – теж мимо – хазяйка сьогодні вирішила перепочити разом з чоловіком.

Хоча, не з моїм щастям:

– Прошу вибачення за спізнення, – пролунало від дверей, – але я хотіла б знати, хто вас сюди пустив?! – дещо роздратовано почала мама, та помітивши мене, осіклась. – Лі́са?! Яка ти сьогодні рання. А вдома зі мною поговорити не можна було?

Чудове питання, мамо! Якби не деякі – ми б і тут не поговорили! А тепер доведеться:

– Ти ж знаєш: мені треба підготувати зал до свята. Тому й втекла раніше, і забула прихопити інструкцію до артефакту. Не додому ж вертатись! – я точно знала, що інструкції роздруковуються в кількох екземплярах. – Але знайти не встигла! – тепер вже я сердито блимнула на незнайомого типа.

Мама не зовсім розуміла, що тут відбулось, тож, вирішила дотримуватись загальновідомих правил ввічливості:

– Ви ще не познайомились? – кивнула в мій бік. – Моя донька – Аліссара. А це, – повернулась до незнайомця, – провідний спеціаліст відділку цілительської артефакторики – Арнйорн Елден.

Окинула поглядом цього спеціаліста: однозначно не старше тридцяти років. Фігура – тільки облизатись. Одягнутий, мов на офіційний прийом – з голочки! Дідусеві б сподобався: він завжди бідкається, що я, як розхристя бігаю, а тут – просто взірець! Терпіти таких не можу! Хоча око чіпляє, як на зло.

А от я на нього враження явно не справила, судячи з прохолодного погляду, котрий навіть не зачепився ні на чому.

– Радий знайомству, – як тільки не приморозив своїм байдуже-холодним тоном!

Та не дуже й хотілось!

– Навзаєм, – відповіла не більш дружнім.

– Звільняй місце! – хитнула головою мама. – Зараз отримаєш свою інструкцію, а мені ще попрацювати трохи треба.

– Ви ж з татом наче вихідні собі влаштувати збирались? – сама ж чула, як вони аж смакували потенційний відпочинок.

– Збирались, – вона зосереджено порпалась в якійсь шухляді свого столу, явно думаючи про щось інше. – Ось! – урочисто вручила мені видрук. – Але ж ти знаєш: в тата, як завжди виникли якісь нагальні справи, й він помчав до резиденції. А я вирішила й свої підтягнути, – мама якось сумно посміхнулась. – От по обіді й почнемо відпочивати.

Так-так! Десь я це вже чула. З таким їхнім розпорядком я взагалі дивуюсь, як вони мною обзавестись встигли. Хоча, деякі здогадки маються. Роки три тому я влетіла була до татового кабінету, не постукавши – миттю й вилетіла. Не знаю, чи встигли вони помітити той вихор, на котрий я перетворилась, вимітаючись за двері, але я помітила, як мама, сидячи на столі, обіймала тата ногами й попутно стягувала з нього сорочку, поки він, своєю чергою, цілував її з такою пристрастю, що мені було дивно, як ще папери на його столі не спалахнули синім полум’ям! Я й сама ладна була згоріти…

Більше я так не влітала ні до тата, ні до мами. Та все ж ні братика, ні сестрички в мене не з’явилось. Мабуть, робочий кабінет – не надто слушне для цього місце, враховуючи раптових відвідувачів. Та ще і я на додачу: якби вони не тягали мене за собою на роботу, я б, мабуть, забула, що в мене взагалі батьки є. Не здивуюсь, якщо і я з’явилась внаслідок якої-небудь пристрасної перерви у робочому графіку – в якості підтвердження їхніх сімейних відносин. Як документ: розпишіться, отримайте, насолоджуйтесь.

– Хочу це побачити, – буркнула, забираючи інструкцію.

– Побачиш, якщо з’явишся, – спіймала вона мене у свій чіпкий погляд.

Коли?!. я все встигну… Мені ще той новітній екземпляр налаштувати треба й з підсилювачем розібратись. Я хоч би до вечері додому потрапила.

– Лісо, ти ж знаєш, – тиснула мама далі, – дідусь дуже радіє, коли бачить тебе.

А ось це називається «заборонений прийом»!

– Мам! – от дійсно обурилась. – Я кожен день ходжу з дідусем на прогулянки, між іншим!

– Знаю, сонечко, – переможно посміхнулась вона, розуміючи, що у тенета я таки втаскалась. – Та йому буде ще приємніше, якщо ти й пообідаєш з нами. Останнім часом він став надто сумним і задумливим.

Ну, звісно! Поки ми з Ґавраном були дрібними пронозами – йому було на багато веселіше. Особливо, коли ще й сам відловлював нас на якихось шкодах. Та батькам ніколи не здавав. Ловив, заводив до своїх покоїв і вгамовував різними історіями. А історій він знав багато. Та й досі мене дивує новими, котрих я ще ні разу від нього не чула. Де тільки бере їх?!