ІСТОРІЯ СЬОМА. Глава 1. Знов за старе?

Хтось безупинно намагався поцупити мою ковдру і я, вчепившись в неї мертвою хваткою, натягнула її на самі вуха. Сьогодні вихідний! Завтра – свято! І, взагалі, останні майже пів року були просто пекельними! Тож, дайте поспати!

– Ти сама просила розбудити тебе ще затемна, Аліссаро! – просто знущально пролунав над вухом знайомий голос. – А я завжди виконую те, що обіцяла! – зісмикнули ковдру з обличчя й клацнули по носі.

– Я не пам’ятаю! Забула! І, взагалі, передумала! А тепер дай мені спокій! – не розплющуючи очей, спробувала знов натягнути на себе ковдру, та її нахабно відібрали повністю. – Христи-и-но-о-о! – простогнала, мацаючи рукою в пошуках м’якенько-тепленького порятунку від набридливої домовички.

Та щастя цього ранку – якщо це був вже ранок, враховуючи темінь за вікном – було не на моєму боці. Скільки не ковзала руками по простирадлу наосліп – ковдра не знаходилась.

– Ти зла, – буркнула, ледве розліплюючи повіки, – і ти мене ненавидиш.

– Ні! – спокійним тоном відрізала домовичка. – Я лише дотримуюсь угоди.

– Я скасовую угоду! – потяглась повернути ковдру, але та взагалі зникла з рук Христини.

Знов пролунало різке:

– Ні! Це були твої слова, що угода скасуванню не підлягає.

– То була не я! Я була не при тямі! – благально дивилась на свою мучительку. – Ще одну годиночку…

– Ти попереджала, що будеш канючити додатковий час, й просила не поступатись ані хвилиною, – з незворушним виразом обличчя продовжувала та.

Безсердечне, бездушне створіння! І це воно витирало мої сльози у скрутні моменти?! Лицемірство чистої води!

– Христино! – сіла на ліжку, підтягуючи під себе ноги. – Чому ти така незговірлива?

– Ти й про це мене попереджала й просила не піддаватись ні на які маніпуляції, – кивнула та, навіть не посміхнувшись.

Просила! Та, коли просила, так спати не хотілось! Чому?! Чому це повинна робити я? Довелось сповзати з ліжка та йти вмиватись – Христина вирізнялась тим, що вмовити її поступитись було просто неможливо, якщо вже про щось з нею домовився. А ми вчора домовились! На мою голову.

Умившись й вдягнувшись, вислизнула у коридор, навіть не поснідавши. Особливо ховатись потреби я не мала, й навіть такий ранній візит до материного кабінету змогла б пояснити, та ліпше залишитись непоміченою, щоб не довелось брехати. Як же я це не люблю! Відтоді, як мене ледь не вбило зсувом у горах п’ять років тому, моя жага до пригод значно зменшилась. Тоді я повною мірою усвідомила – до чого іноді можуть призвести непомірковані дії, й цілком зрозуміла мамине й татове бажання прикувати мене до себе.

Того дня я вдруге відчула страх смерті. Тільки гостріше. На багато гостріше. Тож, мій тринадцятий Новий рік пройшов надто тихо для мене, якщо не рахувати каменепаду. Навіть батьки здивувались. Грайливо заломивши брову, тато довго й прискіпливо вдивлявся в моє обличчя, а потім спитав – хто й коли підмінив їхню дитину? За ним мама відвела мене в сторону й спробувала розпитати про такі кардинальні зміни у поведінці, явно щось запідозривши. Та я віджартувалась тоді бажанням зробити подарунок батькам: Новий рік без пригод! Навряд чи хто з них в це повірив, та допитувати припинили.

В той вечір мені ледве вдалось змусити себе хоч трохи відволіктись від думок про дракона й трохи втягнутись в ігрища, що влаштували завжди охочі до цього Злата з Вілеєю. Та в якийсь момент відчула, як хтось намагається – дуже обережно, та все ж – забратись до моїх думок. Удаючи веселощі, розвернулась у стрибку й встигла помітити погляд тата. Швиденько намалювала у свідомості картинку нашого радісного катання з безпечної гірки й продовжила гру.

Дуже смішно! Самі ж вчили мене, як обдурити тих, хто хоче залізти у думки, й самі ж пробували мене на цьому спіймати! Чи повірив тато в побачене – хтозна. Бачила, як він щось сказав мамі, а та лиш головою скрушно похитала. Здається, не повірили. Таж, і не допитувались більше. А вся компанія про зсув мовчала. Ґавран теж потім розповідав, що його мати спробувала обережно вивідати, як вони покатались, але все, що вона почула – це те, як їм було весело! Зате дідусь порадів, що вгодив. Ну, його точно не можна було нервувати в такому віці!

Зрештою, все завершилось добре. Тільки думки про реальність, чи нереальність дракона не полишали. Те, що чорний дракон насправді існує – я знала. Як і історію про його визволення мамою, її ініціацію ним опісля цього, і його допомогу у порятунку мами під час мого народження. Та після цих подій він зник і його не бачив більше ніхто, крім мене.

Перша зустріч з Ґаром відбулась у п’ятий день мого народження. Ми з Ґавраном бісились тоді в ігровій кімнаті під наглядом Радмили, поки у вікні не промайнув чийсь велетенський силует. Я вилізла на підвіконня й побачила його: він ширяв понад горами – величний, красивий, сяючий у променях сонця. І мені страшенно захотілось літати. У свідомості тоді пролунало: «Хочеш бути драконом? Стань їм!»

Я й зараз не розуміла, як обернулась. Зістрибнула з підвіконня, і мене завертіло у якомусь вихорі, після чого усвідомила, що руки стали лапами, як і ноги, а за спиною лопотіли крила. Хотіла щось сказати, та з рота вилетів лише звук кашлю й пихнуло вогнем, що підпалив штору. Радмилу тоді дійсно налякала. А от батьки досить спокійно сприйняли факт мого обернення. Їх, судячи з усього, лякало лише те, що їхня дитина може утнути: хоч драконом, хоч людиною.  

У нашу другу зустріч – Ґар врятував вже моє життя. Та знову ж таки, його не бачив ніхто, крім мене. Але ж я відчувала енергію, що линула від нього. Відчувала різкий біль, що зник – варто було дракону опинитись поряд. Удар в плече тією брилою був цілком реальним та настільки сильним, що, скоріш за все, в мене там мав бути перелом. Або, хоча б гематома. Та не залишилось і синця! Як і бажання до чергових вибриків, котрих з острахом постійно чекали батьки.

Ні, взірцем поміркованості я все одно не стала, але, як сказала мама, хоча б смертельні номери вже не відкаблучувала. Ну, так! Після того, як двічі зазирнула у вічі самої смерті, бажання побачити її погляд втретє – самоліквідувалось. І от тепер я знов зголосилась влізти до чергової авантюри!