ІСТОРІЯ ШОСТА. Глава 2. Новорічні дива - не вигадка, а сувора реальність... драконяча

Поки хлопці витягували наверх сани… Ну, так, санчатами їх точно не назвеш, бо в них могли уміститись одразу по троє-четверо, і досить комфортно. От поки їх витягували, а дівчата-сестрички десь літали, Аліссара роздивлялась схил. Дитяча гірка! Для наймолодших. З неї й на звичайних санчатах можна спускатись і не боятись, що можуть перевернутись. А тут такі круті дідусь підігнав! Хоча він дуже просив шиї собі не позвертати на них. Вони й не збираються: сани ж не перевертаються? Тож, шиї будуть цілі. Перевертати навмисне ніхто їх також не буде й намагатись, а, значить, і обіцянку мамі виконає. Але ж не на цьому горбочку, на якому навіть розігнатись не встигнеш!

За спиною почувся шерхіт крил й пролунали захоплені голоси Злати й Вілеї:

– Ми знайшли!

– Метрів триста крутого схилу під таким кутом, що дух забиває! Ще й трьохступінчастий!

Аліссара розвернулась до них:

– Далеко?

– Хвилин п’ять льоту за тим відрогом, – кивнула Вілея за спину.

– Ми що: дарма їх сюди тягнули?! – аж захлинувся обуренням Мирослав, що якраз піднявся на схил, почувши пропозицію.

– А ти хотів звалити це на тендітні дівочі плечі? – глузливо осміхнулась вона.

– Ну, враховуючи, що це плечі дракона…, – ошкірився їхній з Ґавраном однокласник Януш.

– Експлуататори! – фиркнула Аліссара. – Випробуємо сани тут й потягнемо до тієї гірки, що дівчата знайшли. А там, – вона окинула хлопців нищівним поглядом, – тендітна дівчинка, так і бути, підніме їх наверх сама.

Вона вже рік спокійно літала, хоча після того випадку, коли, не послухавшись батьків, вирішила перевірити силу своїх крил чотири роки тому, й ледь не вбилась, якби тато її не помітив та встиг зловити. Майже рік після цього страшно було стрибнути навіть з метрової висоти. Мама вже хотіла просто прибрати цей її страх, але тато не дозволив, сказавши, що власну дурість варто добре пам’ятати, щоб більше не кортіло утнути щось подібне. І весь той рік він змушував її переборювати свій страх, поступово збільшуючи висоту, з котрої треба було зістрибувати, поки нарешті її крила набули сили й вправності, щоб утримувати хоч якийсь час над поверхнею.

– Так! – Аліссара тицьнула пальцем у бік хлопців. – Першими ви будете випробовувати сани? Чи пустите вперед дам?

– Та з цього горбочка й немовля не страшно пускати! – пирхнув Ґавран. – Але так і бути! Чоловіки йдуть першими!

– Тікають також, – розпливлась вона їдучою посмішкою, згадуючи позаторішній парад примар, від якого Ґавран з Мирославом накивали п'ятами одними з перших.

Таж, усього лиш хотіла, сполучивши три артефакти ілюзій, відтворити новорічну казку, що тільки-но прочитала. Можна було й з одним артефактом спробувати, але вона вирішила тоді, що три зроблять картинку більш насиченою й реалістичною. Та щось пішло не так, і натомість чарівних зимових духів по замку розлетілись моторошні примари, котрі ще й голосно підвивали. Тато з дідусем весь наступний тиждень потім їх ліквідовували, а мама змусила прочитати цілий підручник зі створення ілюзій, переказати його їй, та ще й на практиці продемонструвати. Вчити було довго й нудно, зате тепер вона могла детально відтворити те, що їй треба. І примар можна було підсилати адресно, та ще й так, щоб бачив їх лише той, кому відправила. Робила вона це, щоправда, тихцем від батьків, а хлопці на неї не жалілись, та мама щось запідозрила й вичитала цілу лекцію з приводу того, що лякати людей – не добре. 

Так! Не добре! Зате весело! Та й не сильно вона їх лякала. Ну, вистрибувало інколи зі стіни що-небудь страхолюдне, ляскаючи зубами та палаючи очима. Навіть не посеред ночі. Могла лиш з ранку розбудити декого таким чином: а нічого спати до обіду!

До того ж з людей вона лякала лише Ґаврана з Мирославом. А так – трохи ще Тимоша з Мілошем. Христину краще було не чіпати, бо та й сама налякати могла. Одного разу взагалі із дзеркала у ванній виплила (дякувати, що не вистрибнула!) з обіцянкою, що, як ще раз з її чаю визирнуть чиїсь очі, то гикавка кожного ранку декому буде гарантована. Хоча сама ж і прикривала будь-які її капості перед мамою, навіть наслідки ліквідовувала – ті, що могла…

В Ґаврана з Мирославом ледь пар з вух не повалив після її слів, але, помітивши зацікавлені погляди сестер та Януша, котрі були не в курсі, змовчали, потягнувши сани до спуску. Розмістившись в них втрьох, вони відштовхнулись й злетіли вниз: не надто швидко, та очікувано нудно.

– А звідки це вони тікали? – смикнула її за рукав Злата.

– Нізвідки, – знизала плечима. – Просто піддіти хотіла. З'їжджаємо? – кивнула на сани.

– Ну, а за чим ми тут?! – сміхотнула Вілея й першою вмостилась.

Вони з'їхали вниз, не отримавши ніякого задоволення. Ну, може, якусь краплю. І вся компанія рушила до того схилу, що знайшли сестри.

Хвилин за тридцять, дуріючи й гигочучи один над одним, вони дійшли до місця. Якби при цьому навколо був сніг, було б ще веселіше, але сніг у долині практично ніколи не з’являвся. А, якщо й випадав, то миттю ж танув. Тож, після новорічних свят, батьки завжди тягнули їх бодай на тиждень до Зимолісся.

Біля схилу Аліссара обернулась драконом й підняла на найближче плато обоє саней за раз. Це було дивне відчуття сили, котрою вона не володіла у людській подобі. Ні, вона ще не зрівнялась з дорослими драканарами своїми розмірами, але й маленьким дракончам, котре й злетіти було не здатне, не виглядала. Лише кольором відрізнялась: як і її волосся, драконяча луска мала темно-платиновий окрас.

Дівчата й Ґавран злетіли птахами, але на відміну від сестер – сирінів, хлопець виявився, на подив своїх батьків, гарудою. Януш був поліморфом й злетів наверх у кілька стрибків барсом. Мирослав – єдиний з їхньої компанії, хто не володів ніякою магією, окрім вродженої стриборської здібності – швидко переміщатись, тож дістався плато саме таким чином – використовуючи стихію повітря.

Кілька хвилин вони захоплено дивились вниз, поки Аліссара не розвіяла їхній азарт: