ІСТОРІЯ П'ЯТА. Глава 3. Три пера гаруди

Після слів Тимоша Ігор тільки застогнав: чарівний ранок було зруйновано безповоротно. Ми злетіли з ліжка, як ужалені, вдягаючись на ходу й вилітаючи до вітальні, де, переминаючись з ноги на ногу, стояв Тиміш, винно поглядаючи на нас.

– Що цього разу?! – ледь не гарчав мій милий.

– Ця парочка зникла, – відводячи очі доповів домовик.

Боги! Тільки вчора це була наймиліша дитина, що обіймала нас за шиї й сяяла очима, щаслива подарунком. І обіцяла ж не шкодити! Тиждень цілий була тиша, як ніколи. Дійсно: затишшя перед бурею.

– Пошукове закляття? – з надією дивилась на чоловіка, вже не сподіваючись на легке везіння.

– Не працює! – рикнув він.

– Не працює?! Знов?! – це вже було зовсім не смішно. – Як?!

Зціпивши зуби, Ігор здійняв обличчя догори, втуплюючись у стелю:

– Маскуючий пилок, – нарешті вичавив з себе.

Оце вже цікаво! Семирічний пуцьвіріньок примудрився обвести навколо пальця… на хвилиночку: професора, що собаку з’їв на студентській брехні, бойового мага й спеціаліста з викривання різних шпигунів і, на додачу, князя Стрибор’я! Повне фіаско! Було б смішно, якби не було страшно.

– Це той, що в тебе у лабораторії в кабінеті? – погрозливо насунулась на нього.

Скільки разів просила: ліквідуй ту лабораторію! Хочеш попрацювати – ласкаво прошу до центру! Навмисне для нього там лабораторію облаштували. Таж, ні!

– Вона зачинена! – глянув на мене ледь не ображеним поглядом.

– Тобто, – в мене промайнула здогадка, – ти залишив Аліссару одну в кабінеті?!

– Дитина ногу підвернула! Не тягти ж мені її з травмою!

– І ти повірив?!

– Лєра! – тепер він точно образився й навіть обурився. – Вона дійсно підвернула ногу, й мені довелось її лікувати.

А от це вже лякало. Невже наша донька заради того, щоб вчергове щось утнути, готова заподіяти собі будь-що?! Маячня якась.

Висловити щось з цього приводу я не встигла, оскільки до кімнати влетіла Алєля:

– Так розумію: слідів нема! – випалила вона з порога.

– Ти вірно розумієш, – кивнув Ігор.

Якщо вже сирін не змогла видивитись слід пошукового артефакту, то що вже нам казати. Далеко покрокувала алхімія за ці декілька років, навчившись протистояти пошуковій магії! В дослідному центрі, що збудував Колвін, зараз якраз бились над цією проблемою: сенс в пошукових артефактах, якщо їх так легко тепер знешкодити! Власна дитина – семирічна – примудрилась це зробити! Та краще заспокоїтись.

– Треба знайти хоч якісь зачіпки, від котрих можна відштовхнутись, – не аби яка істина, та будь-яка діяльність мене зараз заспокоювала. – Портальні камені, – глянула на Ігоря, котрий мовчки вигравав жовнами.

Як я його розумію! Мені самій зараз зуби сточити об когось хотілось.

– Сигвальд перевіряє, – замість нього відповіла Алєля. – Якраз до Креслава пішов.

Ігор, ні слова не зронивши, вийшов – мабуть, свій перевірити вирішив. Алєля нервово пройшлась кімнатою, і її знервованість відчувалась буквально фізично. Чи то була моя? Її можна було різати ножем й розкладати по тарілках у дуже-дуже великій кількості – вистачило б, мабуть, на прогодування цілого містечка. А, якщо ще й Алєліну додати…

– Скажи, – зупинилась вона навпроти мене, – чого їм не вистачає?

О-о-о! Скільки разів я задавалась цим же питанням! Та, здається, річ не у нестачі чогось, а у надлишку, котрий називається «спадковість». Тато в нас – дослідник, та ще й бойовий, мама, котру завжди кудись несло, як казав той самий дослідник – все це помножити між собою, й отримуємо Аліссару! А Ґавран підпав під поганий вплив нашого чада. Хоча в нього теж є «крилаті» тенденції десь чкурнути, та й Сигвальд у дитинстві, як я зрозуміла, був далеко не паїнькою. Тож, маємо, що маємо!  

– Ти себе у дитинстві пам’ятаєш? – криво усміхнувшись, глянула на подругу.

Вона навіть лоба наморщила, мабуть, намагаючись пригадати себе в цьому віці:

– Давно то було, – мотнула головою, наче ману проганяючи. – Хочеш сказати – ліпше змиритись?

– Хочу сказати: давай спочатку їх знайдемо, а потім влаштуємо допит з пристрастю. Я теж не була золотою дитинкою… але ж не зникала кожен Новий рік! – під кінець не втрималась й таки гарикнула.

До кімнати увійшов Сигвальд:

– Пошуковий загін, як я бачу, практично у зборі й заряджений бойовим настроєм.

– Скажи мені, – ледь стрималась, щоб не випустити весь свій бойовий настрій у бік жартівника, – що ти знайшов, хоч якусь зачіпку.

– Портальні камені на місці, – глянув на мене, – й ваші також. Інгвар перевіряє наявність своїх препаратів.

– Тобто, можна сподіватись, що ця солодка парочка десь у Стрибор’ї, – дуже хотілось на це сподіватись.

– Не факт, – прибив на самому злеті мою надію головний гвардієць князівства. – Відсутні Бран і Вран.  

Та що ж таке?! Ні, я таки прикую це дівчисько! До себе! Їй – наука, а мені – нагадування! Ігорю ж – відрада, що карма й мене наздогнала.

– Ну, хоч щось ще є? – застогнала у розпачі.

– Кілька днів назад вони побували в Зорана, – кивнув той.

Це вже було дивним: що б в них не боліло, чи було травмоване – вони завжди бігли або до мене, або до Алєлі.

– Наш дорогоцінний синок, – продовжив Сигвальд, – стягнув мій бойовий кинджал й порізався ним. А кинджал з закляттям «Текучої крові», тож, самотужки кров не зупинити.

Я навіть знаю, хто був головним злодієм в операції «стягнути татовий кинджал»!

– Це ще нічого не доводить. Може, просто хотіли побавитись ним, – скептично усміхнулась Алєля, – і наш синочка порізався.

– По-перше, – просто таки переможним поглядом окинув свою дружину Сигвальд, – я вчив нашого синочку, як правильно поводитись з такою зброєю. По-друге, характер порізу говорить про те, що нанесено його було навмисне. Якби він випадково схопився за лезо – порізав би й пальці. А так – тільки долоня й дуже широко.

– Мене дивує інше, – до кімнати повернувся Ігор. – Чому Зоран нічого не сказав раніше?