ІСТОРІЯ П'ЯТА. Глава 2. Непередбачувані обставини

Аліссара тихенько ковзнула з ліжка – ще навіть не світало. Сьогодні в них з Ґавраном важкий день. В них і тиждень важким був! Спочатку треба було поцупити шприц в Зорана, а просто так до нього не зайдеш. Спробувала якось прикинутись, що живіт болить, так він одразу викрив: налив склянку соку й сказав, що це чудодійне зілля лікує усі болячки одразу й особливо – хитрі. Тому, потрібно було щось справжнє. Можна було випити щось з татової шафи в його лабораторії, якщо вдалося б до неї дістатись, та хворіти по-справжньому не хотілось. Залишалось щось не страшне, але дієве…

…Поміркувавши, вона дійшла висновку, що найкращим рішенням буде поріз. Звісно, з ним легко впоралась би мама, та можна ж зробити вигляд, що до Зорана було ближче. Але їй потрібен спільник, що буде полювати за шприцом, поки вона буде відволікати цілителя. Ґавран одразу заявив, що руку різати їй він не дасть: він тут чоловік, тож, і поріжеться він! Дівчинка трохи посперечалась й погодилась: різати себе таки боляче, а друг сам запропонував, хоч і відмовляла його.

Ножа вони втягнули в батька Ґаврана – Сигвальда. Точніше, кинджал: різатись – то вже ефектно! А не якимось кухонним. А кинджал був красивущим: на руків'ї з обох боків були вигравіювані дракони з очима із золотистих камінців, а по лезу тягнулись дивним візерунком якісь символи. Таким дійсно не шкода порізатись.

Ґавран кілька хвилин примірявся до долоні, й Аліссара вже хотіла відібрати в нього кинджал, та він не віддав і полоснув шкіру, зашипівши від болю. Кров миттю зацебеніла, і якось підозріло сильно. Вони побігли у цілительське крило, та Ґавран чомусь почав відставати й бліднути, а кров текла все більше й більше. 

Злякавшись, Аліссара схопила його за здорову руку й потягла за собою. До кабінету Зорана вона вштовхнула хлопця ледь не непритомного. Цілитель миттю підхопив його й уклав на диван, після чого обробив долоню, але вона одразу ж заповнилась кров'ю знов. Зоран похмурився, продовжуючи щось робити з порізом:

– Чим ти поранився?

– Ножем, – зовсім слабким голосом відповів Ґавран.

– Від звичайного ножа такого не було б, – цілитель пронизливо втупився в Аліссару. – Чим швидше я дізнаюсь, що це було, тим швидше зможу надати допомогу. Чи ти хочеш, щоб він стік кров'ю?

Цього вона точно не хотіла! Краще вже на горіхи отримати.

– Кинджал дядька Сигвальда, – випалила, кривлячись від уявлення наслідків.

– Що на руків'ї?

– Дракони з золотистими очима.

Осудливо похитавши головою, Зоран кинувся до однієї з шаф й, поки він діставав звідти необхідні ліки, Аліссара таки поцупила шприц, оскільки раніше бачила де ті лежать. Цілитель швидко повернувся й змусив Ґаврана щось спочатку випити, а потім почав чаклувати над його долонею. Дівчинка навіть побачила візерунок закляття, котре було накладено на рану: схожий на листок якоїсь трави, та так, що й прожилки виднілися.

– Це – подорожник? – Аліссара аж шию витягнула, роздивляючись.

– Ти його бачиш? – здивовано здійняв брову цілитель.

– Бачу, – знизала вона плечима, не розуміючи, що тут дивного.

І раніше бачила подібні речі, й думала, що це у всіх так. Але Зоран чомусь здивувався – значить, не у всіх.

– І що ти бачиш? – дивився на неї так, наче наскрізь побачити хотів.

– Листочок. Тільки наче мальований світлом, – проте, закляття вже зникло. – Він всотався під шкіру.

– А тут? – цілитель простягнув їй флакон, з котрого поїв Ґаврана.

Аліссара придивилась до візерунка:

– Воно, як наче куснути хоче, але схоже на ножиці.

– Дійсно, – Зоран кивнув. – Воно має розрізати те закляття, що потрапило до енергоструктури людини. А на кинджалі, – він якось проникливо-осудливо подивився на неї, – ти чомусь не помітила.

Аліссара невдоволено поморщилась:

– Я дивилась на сам кинджал, і на різьбу на руків'ї. А що: на ньому теж закляття?

– "Текучої крові", – підтвердив той. – Це бойовий кинджал, і мені доведеться поговорити з Сигвальдом про його недбале зберігання.

Ох, і влетить їм! Аліссара закусила губу. А вони ж збирались тихенько покласти його на місце.

– Він дбало зберігається! – ще слабким голосом щось там пирхнув Ґавран. – Я просто підгледів, як тато його закриває у футлярі, й запам'ятав.

Зоран окинув хлопця поглядом, в котрому точно було щось на зразок "я знаю, кому тут і запам'ятовувати не треба", й перевів погляд на неї. Аліссара втупилась у підлогу:

– Ми зараз же покладемо його на місце.

– Ні, мої милі! Таку небезпечну річ я вам не довірю! – він простягнув руку, вимагаючи віддати зброю.

Важко зітхнувши, дівчинка віддала йому кинджал. Зоран підвівся й рушив до іншої кімнати, де, мабуть, сховав закляту річ, потім повернувся і щось налив у склянку, подаючи її Ґаврану:

– Це поновить твої сили.

Хлопець повільно ковтав зілля й кидав питальні погляди на подружку. А та мовчки колупала підлогу носком чобітка й намагалась нашвидку спорудити в голові рятівний план. Вона ображено шморгнула носом: кляте невезіння! Треба було одразу обмірковувати шляхи відступу. От недарма мама з татом без кінця повторюють, що спочатку треба подумати, а потім – ще раз подумати, бо в її випадку не завадить подумати й втретє перед тим, як щось вдіяти. Про третій раз – то вже занадто, а от двічі – зайвим точно не було б!

– Зо-ра-не-е-е, – протягнула вона благально голосочком, що міг належати лише найвихованішій дитині, – а можна хоча б до свят нічого не казати дядьку Сигвальду? – й покліпала оченятами.

На тата це інколи діяло, а от на маму чомусь – ні. Мама завжди казала, що в неї імунітет на цей погляд, а тато якось дивно посміхався на її слова.

– Що ви знов задумали? – цілитель втупився в неї неприємно-пронизливим поглядом.

Та чому ж одразу задумали?! Аліссара аж захлинулась повітрям від обурення:

– Ґавран просто розповів мені про те, який в його тата гарнющий кинджал є! Звісно, я його побачити захотіла!