ІСТОРІЯ П'ЯТА. Глава 1. Катастрофа на ім'я Аліссара

Ігор прокинувся з головним болем. Ні, не фізичним. Голова «боліла» від думок, що ринули до свідомості не встиг він очі розплющити. Тридцять перше грудня! Його вже з вечора почало лихоманити, і лише палкі поцілунки дружини змогли висмикнути з «недружньої» дійсності. Здається, таким чином Лєра й себе намагалась заспокоїти, бо сім років назад, схоже, вони заснували нову сімейну традицію за назвою «Врятуй хоч когось!»

Ну, з того моменту, як побігла Аліссара… Саме так: спочатку вона навчилась бігати, і лиш потім – ходити. Так от з того моменту ця традиція стала мало не цілодобовою, але на Новий Рік чомусь припадали найграндіозніші витівки малої. Чому саме на цей день? А хто ж його знає?! Енергетика в нього, мабуть, така – вибухово-небезпечна!

Шість років тому, їхня дитина примудрилась втекти з-під нагляду Креслава, Тимоша з Христиною, й Мілоша на додачу! Як вона це провернула – вже ніхто не взнає, бо ж сама вона пояснити це, звісно, не змогла. Тільки сміялась! А от їм було не смішно, коли з’ясувалось, що пошукове закляття не працює і жоден з домових, чи замкових її не бачать. Більше того, її не бачила й охорона, що знаходилась на кожному з ярусів.

Ігор кинув всі справи у резиденції в Драгославі й примчав до замку. Лєрка була біліше снігу й, здавалось, зараз знепритомніє від жаху, що дитину викрали. Йому теж це приходило на думку, та він не розумів, як це могло б статись при такому скаженому захисті, яким було облаштовано замок. Порталом могли пройти лише троє: він сам, Лєра й Креслав. Усі інші мали надіслати запит, щоб портал прочинили зсередини, і всі запити проходили через нього. Тож, цей варіант відпадав.

Пронишпорили всі яруси замку, але слідів дитини не було. Лєра ледь прошепотіла, щоб перевірили підніжжя гори, і він тільки встиг її підхопити, бо ноги в неї вже підкошувались. Як міг заспокоював, що це – маячня, й мала не могла розбитися, а, скоріше за все, десь заховалась і, можливо, заснула. Казав, а сам з останніх сил стримував нервовий дріж.

На щастя, внизу не знайшли нікого. Лєрка схлипнула й вчепилась в його піджак. Навіть крізь одяг він відчував її крижані пальці.

«Хай тільки знайдеться, – прошепотіла тоді. – Боги! Я й на крок від неї не відійду!»

Коли це працювало? Пам’ятає він одну таку. Раптом вона стрепенулась й почала наполягати перевірити й усі зачинені приміщення. На його резонне зауваження, як півторарічна дитина може прочинити магічно зачинені двері, йому резонно відрізали, що так само, як і втекти з-під нагляду цілого загону наглядачів! Було в кого піти. За пів години пропажа знайшлась…

…На нижньому ярусі довелось облаштувати просторий вольєр для сіруша. Річ у тому, що ця нахабна тварина навідріз відмовилась залишати їхній замок й вимагала уваги саме Лєри. Той пройдисвіт Вітольд ледь не розплакався, поки Тенула щось там муркотіла йому на вухо. Як переклала Лєра, та зовсім не перестала любити свого «улюбленця» (а ми думаємо, що це вони наші!), але від цієї рудої істоти – вона окинула поглядом його дружину – лине щось таке приємне, що хочеться аби вона частіше чесала їй за вушком й гладила шийку. І ця «руда істота» явно була не проти, щоб в їхньому замку оселилась нова мила мешканка… отруйна!

Довелось домовлятись зі Стрельницькими майстрами, про просторове розширення помешкання й створення в ньому умов, максимально наближених до тих, в яких зазвичай живуть сіруші. Там навіть ілюзорні ящірки бігали: не їстівно, але полювати за ними Тенулі подобалось. А потім Лєра вмовила придбати ще одну таку «милу» тваринку, щоб тій, котра вже у наявності, не було нудно.

Так в них з’явилось вже два сіруша. Точніше, дві. «Дівчатка» довго перезирались між собою, та після перемовин з Лєрою вони вирішили, що це, мабуть, таки буде весело – жити вдвох. Новенька, щоправда, була трохи дикувата, але «руда істота» знайшла до неї підхід і навіть ім’я – Найла. Тій сподобалось…

Коли вони влетіли до вольєра, їхня дитина спокійнісінько сиділа проміж двох лускатих голів, що вмостились обабіч неї з задоволено примруженими очима. Аліссара щось там воркотіла, тицяючи то пальчиками, то долоньками по маківках обох сірушей, а ті явно отримували від цього кайф. Ігор ледве встиг перехопити дружину за талію:

– Тихше, синичко. Ти ж не хочеш їх злякати?

Вона завмерла. Видихнула. Натягнула посмішку й рушила до тварин. Сам він наближатись не став: вони реагували на нього, як на дракона, а драконів сіруші побоювались, тож, ліпше їх не нервувати зайвий раз.

За пару хвилин, Лєра підхопила малу на руки й попрямувала до дверей. У коридорі йому знов довелось її ловити, бо вона почала сповзати по стіні. Він всадовив дружину на підвіконня й спробував забрати дитину з рук, та марно – вчепилась мертвою хваткою. Сама бліда, губа прикушена, по щоках струменіють сльози й ледве стримує схлипування.

Аліссара торкнулась материної щоки й повернулась до нього:

– Мама плаче?

– Плаче, тому що ти її налякала.

Дитина була щиро здивована, адже вона просто хотіла погладити тих чудових «сілусей», котрих їй тільки вчора мама й показувала. Як вона тут опинилась непоміченою, можна було лиш здогадуватись. Все, що зрозуміли з дитячих слів: «Вони всі не хотіли мене пускати, а я хотіла піти». Скоріш за все, це був спонтанний ментальний викид, котрий масово відвів очі, бо ж ніхто такого від цього пуцвірінька не чекав. Іншого пояснення не було. Навіть підвіс з пошуковим закляттям виявився зруйнованим: контур візерунка було розірвано.

Довелось терміново запрошувати Свана й створювати на пару з ним артефакт, котрий блокував би прояви ментальної магії дитини. Цього вистачило рівно на рік.

Наступного тридцять першого грудня Аліссара примудрилась якимось чином зняти обмежувальний браслет й втекти вже на пару з Алєліним сином – Ґавраном, поки їхні мами займались підготовкою свята. За рік Лєра трохи заспокоїлась, оскільки варто лиш було натякнути дитині, що мама буде плакати, як та вгамовувалась. У підсумку: мама дещо розслабилась, а в дитини накопичилось…