ІСТОРІЯ ПЕРША. Глава 2. Снаряд двічі в одну воронку не падає ж?

Ми вийшли з порталу у Зимоліссі. Ігорю дуже хотілось відтворити найяскравіші моменти нашої минулої подорожі сюди, а я, почувши це, сторожко покосилась на нього:

– Коли ти кажеш про найяскравіші моменти, сподіваюсь, ти не маєш на увазі тролів?

– Ні, синичко! – розсміявся він, обіймаючи мене за плечі. – Ця яскравість надто сліпуча – побережемо очі!

Ми й берегли, оскільки й так прибули ввечері та й період довгої ночі в них якраз починався, тож, автентичність обстановки півторарічної давнини була практично відновлена. А, коли після ситної вечері у тій самій «Чайній» в Льодовому містечку мене знов розморило, я вирішила, що віднайшла засіб пересування у часі й практично заснула на затишному Колвінському плечі, як і минулого разу, поки ми їхали до Чаров’його.

Не сказати б, що сон мій був вже таким глибоким, але до будинку мене занесли на руках. Навіть не пручалась, вибиваючись зі сценарію – все одно заніс би.

– Гадаю, – підвела голову з чоловічого плеча, – ти не будеш так вже прискіпливо дотримуватись кожної деталі й зачиниш цього разу двері, – натякнула на потенційну можливість непроханих гостей та їхню явну небажаність.

Ось в цьому Ігор зі мною був цілком згоден:

– Я – не буквоїд, – іронічно осміхнувся на мою ремарку, замикаючи двері. – Тому, деякі дрібниці ми опустимо, а деякі – нові – я вирішив додати.

Чоловік потягнув мене до вітальні. Я аж верескнула від захвату, опинившись посеред святково прибраної кімнати. Яскраве вогнище каміна розливало затишне тепле світло, виграючи своїми відблисками на скляних кухлях, що стояли на низенькому столику навпроти. Іскристі бризки тонули у світлій рідині, якою була наповнена пляшка поряд, підфарбовуючи її у золотавий колір. Ялинка збоку блискотіла веселими вогниками. А вздовж стін й попід стелею висіли просто у повітрі мерехтливі свічки, доповнюючи чарівність атмосфери.

Боги! Я колись вважала свого професора крижаною брилою! Як же мені пощастило дізнатись, що це далеко не так! Навіть більше: навпаки! І зараз мене просто розривало від емоцій, котрі я швиденько випустила на волю, захоплюючи в полон губи чоловіка. Та за хвилину вже важко було зрозуміти – хто у кого в полоні.

– А що у пляшці? – глибоко вдихнула, коли режим полону було трохи послаблено.

– Твій улюблений горобиновий збитень.

Обожнюю мого Колвіна!

– А тигр з вовком будуть? – пустила бісики очима.

– Лєрка! – рикнув, навіть ще не обернувшись. – Я тебе покусаю!

– У якості тигра, чи вовка? – покосилась на нього.

– Повір, – він таки куснув за мочку вуха, – для цього мені й обертатись не треба.

– А, якщо я дуже попрошу? – повільно облизнула губи, змушуючи очі чоловіка заблискотіти лихоманковим вогнем.

– Дивлячись, як проситимеш, – голосно прошепотів він, наблизивши обличчя впритул до мого й ковзнувши язиком по моїх губах.

– У-у-у, – простогнала в його рот, – то ви такі прохані, Ваша Світлосте?

Його Світлість обережно прикусили мою нижню губу щось там обурено мугикнувши. Поцілунок, що послідував за цим, якось так м’яко, але досить наполегливо почав витісняти мою ідею з обертанням кудись на задвірки свідомості. З рештою, в мене Бран і Вран є в наявності на випадок, якщо чийсь загривок нам’яти захочеться. Та зараз мої руки тягнулись точно не до загривка. Ковзнувши долонями під светр чоловіка, я проїхалась ними по його грудях, задоволено відчуваючи, як заграли м’язи під моїми доторками. Але не встигла навіть спробувати його зняти, як пролунав стук у двері.

На якусь мить ми завмерли. За хвилину тиші, Ігор продовжив зминати мої губи спокусливо-пекучим цілунком, збурюючи в моїй голові шалено феєричні вибухи. Та не з нашим щастям! Надія – так-так, остання, що вижила в цьому світі, й котру я не встигла прибити відмовою від відпочинку, здається, вирішила таки померти наглою смертю просто тут – посеред свята! Стук повторився більш настирно й почувся голос:

– Панове! Будь ласка! Я випадково побачив вас… Але мені нема до кого більше звернутись… Прошу…

– Я зараз когось вб’ю! – прогарчав Ігор.

– Може, – дістала руки з-під його светра, розправляючи по ходу на ньому одяг, – з’ясуємо – хто це, для початку?

– В тебе тут багато знайомих?! – рикнув він, зловісно озираючись на двері.

– Ну-у, один точно є, – скривилась, згадуючи злодійкуватого артефактора. – Може, це він?

– Той тип, що крав енергію? – жовна чоловіка заходили ходуном. – Що ти там про карму любиш згадувати? Здається, сьогодні вона когось наздожене остаточно й безповоротно!

– Панове… прошу, – долинуло з-за дверей жалісливим голосом.

Я глянула на Ігоря й в моїх очах явно читалось щось на кшталт «давай хоч вислухаємо нещасного».

Колвін знов рикнув:

– Лєра! В нас якихось пів доби!

Я прислухалась до вовтузіння, що доносилось ззовні:

– Він не піде. Так і буде скиглити.

– А я зараз напрямок йому вкажу… вірний! І вектор задам!

Ігор таки рушив до дверей, і я побігла за ним, сподіваючись, що встигну, як що, спрацювати хоча б тимчасовим буфером, вповільнюючи швидкість вибухової реакції.

На ґанку дійсно стояв, переминаючись з ноги на ногу, той самий артефактор – хазяїн сіруша Тенули. Він винно дивився на нас, ледь не заламуючи руки, а я все дивувалась, як він у купку попелу не перетворився під пропікаюче скаженим поглядом Колвіна:

– Ви нічого не сплутали, добродію?! – гарикнув так, що і я голову в плечі втягнула.

– П-п-п-робачте, – почав заїкатись нещасний.

Я його розумію: від цього рику я сама живенько так згадала своє життя студентське та крижані професорські інтонації – як не ховай, а вони нікуди не ділись.

– Вважайте, що пробачив. На все добре! – спробував спровадити незваного гостя Ігор.

Та той ледь не за руки почав хапати:

– Прошу вас, пане! – артефактор перевів погляд на мене. – Пані! Мені нема більше до кого звернутись! Я, коли вас побачив, як ви вийшли з портальної станції – вирішив, що це просто дарунок долі!