Розділ 17

Влад одразу хмуриться. Я бачу, як його погляд зміщується з мене — на постать мого батька, який уже спускається сходами. Крок за кроком. Повільно, впевнено, з тією ж самою холодною самовпевненістю, яку я ненавиджу.

— Усе добре? — тихо питає Влад, не зводячи з мене очей. Його голос спокійний, але я чую в ньому приховану напругу.

— Так, — шепочу, хоча сама не вірю в це слово. — Просто… неприємна зустріч.

Батько все-таки підходить ближче. Його погляд ковзає від мене до Влада — оцінюючий, насторожений, і, як завжди, зверхній.

— Владиславе? — мій батько розглядає мого боса, а я практично не дихаю. Розумію, що у світі бізнесу усі знають одне одного, і не дивно, що мій тато знає Влада і навпаки. 

— Доброго вечора, Олегу Павловичу, — відповідає Влад і все-таки відпускає мої плечі. — Щось сталося? 

— Ні, я просто не договорив з донькою, — тато киває на мене, а я боюсь поглянути на Влада. Навіть думати не хочу, що він зараз відчуває. 

— З донькою? — голос мого боса змінюється. 

— Саме так, — тато киває ще раз. — Марго, давай повернемось у ресторан. 

— Ні, — бурчу. — Мені вже час. 

Розумію, що тікати — не найкращий варіант, але вибір у мене невеликий. Оминаю Влада і прямую на парковку. Відчуваю роздратування, злість і збентеження. 

Останнє, чого я хотіла — щоб Влад дізнався, хто я така. Навіть не сумніваюсь, що тепер у нього купа запитань до мене. Я ще за дядька йому не пояснила, а тепер ще й тато приєднався. 

Сідаю в салон, і тільки-но збираюсь завести двигун, як пасажирські двері несподівано відчиняються і всередину сідає Влад. 

— Що ви робите? — випалюю. 

— Хочу, щоб ти дещо мені пояснила, — мій бос повертається до мене обличчям, і я відчуваю себе школяркою перед ним. — Твій дядько — Дмитро Іванов, а батько — Олег Журавльов. Спочатку я думав, що у вас просто прізвища однакові. Не могла ж донька відомого бізнесмена працювати у мене секретаркою. 

— Я можу все пояснити…

— Поясни, — здається, Влад втрачає терпіння. 

Я ковтаю повітря й намагаюся зібрати думки в щось одне. 

— Мій дядько, Дмитро Іванов, — починаю повільно, — фактично виховав мене. Мої батьки розійшлися, коли мені було десять. Мама поїхала за кордон і… там залишилася.

Влад мовчить, тільки уважно слухає.

— А батько, — продовжую, — створив іншу родину. І нове життя. Для нього я — не надто зручне нагадування про старе.

Я вдихаю глибше, намагаючись не зірватися.

— Дядько забрав мене до себе, допоміг закінчити університет, підтримував у всьому. Але я не хочу все життя сидіти в нього на шиї.

Повертаюся до Влада і дивлюся йому просто в очі. 

— Саме тому я прийшла до вас працювати. Не через знайомства, не через ім’я, не через гроші. Просто хотіла почати з нуля. Сама.

Довго стоїть тиша. Влад сидить нерухомо, а тоді повільно нахиляє голову, ніби обмірковує кожне моє слово.

— Я не звик, щоб від мене щось приховували, Маргарито, — каже, і в його голосі чути стриманий метал. — Але цього разу, мабуть, я тебе розумію.

Я здивовано кліпаю.

— Ви… серйозно?

— Так, — його тон пом’якшується. — І, до речі, я не засуджую. Навпаки. Це сміливо — відмовитись від чужого впливу. Не всім вистачає на це духу.

На секунду здається, що він усміхнеться, але цього так і не стається.

— Дякую, — кажу тихо. — Я просто хочу довести, що можу сама.

— Тоді доводь, — відповідає Влад, відкидаючись на сидіння. — Але наступного разу, якщо щось пов’язане з твоїм минулим може вплинути на роботу — кажи одразу. Добре?

Я киваю.

Він виглядає спокійним, але щось у його погляді змінилося — наче після цього вечора він почав дивитися на мене інакше. Не просто як на помічницю.

— Можна ще одне питання? — у тиші лунає його голос. 

— Так. Звісно, — кажу, не задумуючись. 

— Мені здалося, чи ти намагалася втекти від батька? 

— Вам не здалося, — зітхаю. — Ми не бачилися доволі давно, і сьогодні він з'явився. Не тому, що скучив. Просто йому потрібно, щоб я на певний час стала слухняною донечкою. 

— Мені шкода, — Влад не зводить з мене погляду, а мені, якщо чесно, соромно. Мабуть, Владу важко зрозуміти, як між рідними людьми можуть бути такі напружені стосунки. 

— Я вже поїду, — шепочу. — Цей день був занадто довгий. 

— Впевнена, що можеш їхати сама? Може, мені варто сісти за кермо? 

Питання Влада мене дивує. Дуже сильно. Це що, турбота? Дуже неочікувано…

— Ні, я сама. Все добре. 

Влад киває і залишає салон. Я ж покидаю парковку і хочу якнайшвидше дістатися додому й забути цей вечір як страшний сон. 

Коли я нарешті повертаюся додому, в голові стоїть такий шум, ніби мене цілий день били нею об стіну. Втома, злість, сором, полегшення — усе змішалось у суцільний хаос.