Розділ 16

Зранку я прокидаюся раніше, ніж зазвичай. І це при тому, що спала я вкрай погано. Після того, як дядько пішов, я хотіла піти до Влада і все йому пояснити. Останнє, чого хочу — щоб він сам собі щось додумав. 

Насправді я і його розумію. Племінниця гендиректора величезної компанії працює у нього секретаркою. Влад точно шукає у чомусь підступ. А може я працюю на конкурента? 

Накрутивши себе до межі, я так і не наважилася піти до Влада і все йому пояснити. Не спала всю ніч, і тепер п’ю каву поспіхом, навіть не відчуваючи смаку. У дзеркалі бачу себе з темними колами під очима й скуйовдженим волоссям — образ успішної помічниці року, що й казати.

Але варто мені ступити в офіс, як відчуваю, що щось не так. Тиша сьогодні гучніша, ніж зазвичай. І навіть Аліна з відділу кадрів кидає на мене короткий, цікавий погляд, перш ніж зникнути у ліфті.

Розумію, що знову себе накручую, але нічого не можу з цим зробити. 

Я заходжу в приймальню. Стіл, вазони, документи — все на своїх місцях. І все ж… повітря наче густіше. Двері до кабінету Влада прочинені.

Заглядаю всередину — він на місці. Сидить за столом, у білій сорочці, без піджака, зосереджений на екрані ноутбука. Виглядає спокійно, навіть занадто. Але варто мені постукати і зробити крок усередину, як я ловлю його погляд — і спокій зникає.

Він підводить очі на мене, коротко киває.

— Доброго ранку, Маргарито. Як самопочуття?

Голос рівний, проте в ньому вже немає тієї звичної різкості. Але й тепла — теж. Між нами тепер щось стоїть. Можливо, моє мовчання?

— Доброго ранку, Владиславе Ігорьовичу, — відповідаю, намагаючись звучати впевнено. — Я підготувала звіт за вчора.

— Добре, залиш на столі, — каже він, не відриваючи погляду від екрана. Мовби навмисно. Мовби намагається не дивитись прямо на мене.

Виходжу з кабінету й повертаюся до свого столу. Кроки здаються гучнішими, ніж будь-коли. Сідаю, вдихаю глибше, щоб не розклеїтись.

Я відкриваю блокнот, вдаю, що працюю, але з кожною хвилиною розумію, що той тоненький зв'язок, який утворився між нами нещодавно, зараз може розірватися, якщо я не наважусь пояснити Владу, чому я насправді прийшла сюди працювати. 

Після ранкового напруження день нарешті входить у свій звичний ритм. Документи, дзвінки, розклад зустрічей — все настільки механічно, що я майже перестаю думати. І це добре. Бо варто мені хоч на мить відволіктися, як у голові знову постає вчорашня сцена біля дверей. 

Я занурююсь у роботу глибше, ніж треба, і навіть не помічаю, як на годиннику настає час обідньої перерви. Влад десь на зустрічі, у приймальні тихо. Я беру свій телефон, аби просто перевірити повідомлення, і в цей момент екран спалахує знайомими буквами.

Тато.

Мене стискає всередині, ніби хтось натиснув невидимий важіль. Я не хочу відповідати. Не хочу чути його голос, не хочу знову вдавати, що мені не боляче. Але якщо зараз не підніму слухавку — він не зупиниться. І завтра з’явиться особисто.

Тому я все ж натискаю “прийняти”.

— Алло, — кажу коротко.

— Марго… — його голос такий самий, як і завжди. Трохи втомлений, трохи винуватий, і водночас дивно впевнений. — Нарешті. Я вже думав, ти змінила номер.

— Я працюю, — відповідаю сухо. — І не завжди маю час.

— Знаю, знаю, — говорить він швидко, як завжди, коли нервує. — Але мені треба побачити тебе. Це важливо.

Важливо. Він завжди каже “важливо”, коли йому щось потрібно. Але він навіть не спитав, як у мене справи. Головне, щоб я прийшла.

Я вдихаю, стискаю ручку так сильно, що вона ледь не тріскає.

— Добре, — кажу нарешті. — Де і коли?

— Сьогодні. О п’ятій.  Ресторан “Орфей”.

— Добре, — повторюю рівно, хоч усередині все клекоче. — Я прийду.

— Я радий, доню, — чую у відповідь. — До зустрічі.

Я кладу слухавку, перш ніж він встигне сказати ще щось. І сиджу мовчки, намагаючись упорядкувати думки. У шлунку важко, дихати складно.

Може, не варто було погоджуватись. Але я знаю: він не відчепиться, доки не отримає того, чого хоче.

І якщо вже сьогодні все одно побачимося — краще завершити цю розмову раз і назавжди.

Я вдихаю глибше, відкриваю ноутбук і повертаюсь до роботи. Хочеться забути, але всередині вже наростає знайоме відчуття тривоги — те саме, що супроводжує мене щоразу, коли в моє життя знову входить він.

Після роботи я довго стою біля дзеркала у вбиральні, намагаючись виглядати бодай трохи спокійніше, ніж відчуваю всередині.

Я не бачила батька доволі давно, і, якщо чесно, не проти ще так само не бачити. Нехай хтось назве мене поганою донькою, але мені байдуже. Я ніколи не відчувала себе потрібною, і зараз не відчуваю. 

Коли залишаю офіс, автівки Влада на парковці вже немає. Я навіть рада, бо не хочу, щоб він бачив мене в такому стані. Я геть розбита, але відчуваю, що після зустрічі з батьком буде ще гірше. 

Ресторан, у який він мене запросив, дорогий і показний — такий, де всі усміхаються занадто широко, а келихи блищать навіть під тьмяним світлом.