Розділ 15

Наступного ранку прокидаюсь від стуку у двері. Мені не треба довго думати, щоб зрозуміти, хто міг заявитися до мене так рано. 

Зітхаю, натягую халат і плетусь до коридору, думаючи, що, можливо, це не мій сусід, але коли відчиняю двері, бачу Влада — і все стає на свої місця. 

У руках — кава і паперовий пакет. На ньому — той самий вираз обличчя, який зазвичай змушує всіх у приймальні ставати по стійці “струнко”.

— Ви… знову тут? — бурмочу, притримуючи двері. — Владиславе Ігорьовичу, у вас, здається, є офіс, де чекає купа справ.

— Саме тому я тут, — спокійно відповідає він і, не чекаючи запрошення, заходить всередину. — Бо знаю, що ти збираєшся на роботу, хоча маєш лежати вдома.

— Я вже майже одужала, — заперечую. — Температури немає, я почуваюся краще.

Він ставить каву на стіл, повертається до мене і перехрещує руки на грудях.

— Це не аргумент.

— Владиславе Ігорьовичу, ви не можете мене звільнити за те, що я вирішила йти на роботу, — кажу іронічно, але він навіть не кліпає.

— Я можу зробити гірше, — відповідає спокійно. — Відправити тебе у відпустку за власним рішенням.

Я мало не захлинаюся повітрям.

— Ви жартуєте?

— Ні, — серйозно каже він. — Я не хочу, щоб ти знову зашкодила своєму здоров'ю. Прийдеш на роботу, коли повністю одужаєш. 

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти, але він додає вже м’якше:

— Маргарито, ти добре попрацювала. Маєш право день відпочити.

В його голосі немає звичного холоду, і саме це роззброює мене остаточно.

— А якщо я пообіцяю, що не буду перевтомлюватися? — питаю тихо.

— Ні, — відрізає він, але потім дістає з пакета круасани й ставить переді мною. — Снідай. І пий чай.

Я мовчу, дивлюся на нього, на каву, на пакунок з випічкою — і розумію, що сперечатися марно.

— Ви завжди такі наполегливі? — питаю, коли він вже прямує до дверей.

— Тільки коли йдеться про підлеглих, які не вміють берегти себе, — відповідає через плече. — І так, я перевірю, щоб ти сьогодні нікуди не виходила.

Двері за ним зачиняються, а я стою посеред кухні з кавою в руках і ловлю себе на думці, що, мабуть, ніколи не зустрічала чоловіка, який міг би так одночасно дратувати й хвилювати мене.

День тягнеться повільно. Я спочатку намагаюся працювати — відкриваю ноутбук, навіть переглядаю кілька документів, але думки постійно плутаються, і зрештою я здаюся. Тиша в квартирі така глибока, що чути, як годинник відбиває кожну секунду.

Ближче до обіду я не витримую й пишу Аліні:

“Я сьогодні вдома. Застудилася трохи”.

Відповідь прилітає майже миттєво:

“Буду через годину.”

Я усміхаюся, бо знаю — сперечатися з Аліною марно. Якщо вона щось вирішила, то приїде, навіть якщо за вікном буде ураган.

Ми ще не розмовляли після того, як Влад врятував мене з архіву. Він казав, що подруга мене шукала, і перше, що я зробила, коли повернулася додому, це написала їй, що зі мною все добре. 

Коли  лунає дзвінок у двері, я вже не дивуюся. Відчиняю — і бачу подругу з великим пакетом на порозі.

— Ну що, хвора моя, приймай лікаря! — вигукує вона, проходячи всередину. — І не дивись так, я не принесла тобі каструлю супу, бо не встигла, але кава гаряча!

— Ти неймовірна, — сміюся я, а Аліна знімає куртку й одразу заходиться розкладати принесене: мед, лимон, печиво й якийсь дивний сир із травами.

Коли ми сідаємо на диван, вона уважно на мене дивиться.

— Ну, розповідай. Я знаю, що ти щось приховуєш.

І я розповідаю. Про архів, про те, як зачинилася там, про Владислава Ігорьовича, який знайшов мене серед ночі, і навіть про те, як він вчора готував мені омлет. Аліна слухає широко розкритими очима, а потім вражено свистить.

— Ти хоч розумієш, що в тебе романтична історія рівня серіалу? — сміється. — Він тебе рятує, доглядає, приносить фрукти, перевіряє температуру… Я вже бачу заголовок: “Суворий бос і його вперта помічниця”.

— Дуже смішно, — бурмочу, ховаючи усмішку в чашці чаю. — У нього просто загострене почуття відповідальності.

— Ага, і ще — гарна зовнішність, — підкидає вона і хитро примружується. — До речі, я його бачила. Коли тебе шукала. Він красень. Таке враження, що навіть повітря навколо нього заряджене харизмою.

— Знаю, — кажу зітхаючи. — Але разом із харизмою йде в комплекті вибуховий характер.

— Ну, принаймні не нудно, — сміється Аліна. — І не прикидайся, я бачу по тобі — він тебе цікавить.

Я опускаю погляд і ковтаю каву, яка раптом здається гарячішою, ніж має бути.

— Мене цікавить лише моя робота, — відповідаю я. — І щоб завтра в мене не було температури.

Аліна тільки усміхається, але нічого не каже. І коли вона йде, я залишаюсь одна з чашкою в руках і дивним відчуттям у грудях.