Розділ 14

Коли я заходжу до офісу, годинник показує рівно десяту. І хоча намагаюся виглядати бодай напівживою, це в мене виходить погано. Голос сиплий, голова важка, а замість нормального “Доброго ранку” виходить щось схоже на хрип.

Встигаю приготувати каву, поставити її на стіл і навіть сісти за комп’ютер, коли з кабінету виходить Влад. Звично строгий, з телефоном у руці — але вже за секунду його погляд змінюється.

— Ти що, хвора? — запитує різко, підходячи ближче.

— Ні, все добре, — кажу, хриплячи, як старий трактор. — Просто трохи… застудилася.

— Трохи? — підозріло піднімає брову. — У тебе голос, наче ти курила всю ніч.

— Та ну… — махаю рукою. — Ви ж знаєте, що я робила всю ніч… 

Влад дивиться на мене так, що я готова одразу взяти свої слова назад. А ще він не вірить жодному слову. Відкладає телефон і підходить майже впритул. Його погляд ковзає по моєму обличчю — зупиняється на носі, який, мабуть, і справді червоний, як у Санти.

— Я відвезу тебе додому, — несподівано заявляє. 

— Але я… — намагаюсь заперечити. 

— Без “але”, — перебиває спокійно, але тоном, з яким не сперечаються. — Я не потребую секретарки з температурою, яка заразить пів офісу.

Я намагаюся ще щось заперечити, але він уже бере мій блокнот, кладе його в сумку й простягає мені.

— Поїхали.

— Ви жартуєте?

— Взагалі ні, — кидає коротко. — Я все одно їду в аптеку, тож заодно підкину.

І все. Розмову закінчено. Владислав Ігорьович у своєму репертуарі.

Через десять хвилин ми вже в його машині. Я сиджу, загорнувшись у шалик, і намагаюся не чхати. Він мовчить, але час від часу поглядає в мій бік — так, ніби перевіряє, чи не збираюся я померти посеред дороги та ще й у його дорогій машині. 

Свою довелося залишити біля офісу, бо Влад заявив, що мені в такому стані не варто сідати за кермо. А нічого, що я в такому стані приїхала сюди сама? 

Біля аптеки Влад зупиняється, виходить і повертається з пакетом ліків і передає його мені. 

— Ви… серйозно? — питаю розгублено, заглядаючи всередину. 

— Ти ж не збираєшся лікуватися кавою, — відповідає просто. — І так, щоб завтра навіть не думала про роботу.

— Владиславе Ігорьовичу, ви… дбайливий.

— Ні, практичний, — відповідає, але куточок його губ все ж сіпається.

Коли він зупиняється біля мого будинку, я не знаю, що сказати. Тільки стискаю пакет і шепочу:

— Дякую.

Він киває коротко, не дивиться прямо на мене, а тоді додає:

— Якщо щось буде потрібно — подзвони.

Я киваю і залишаю салон. Він швидко покидає наш двір, а я стою біля свого під’їзду, тримаючи ліки, і відчуваю, що всередині щось тепліє. І справа точно не в температурі.

Повернувшись додому, переодягаюсь у штани та футболку й одразу лягаю під ковдру. Немає сил навіть на те, щоб випити ліки, тому засинаю практично миттєво. 

Не знаю, скільки сплю, але прокидаюся від настирливого дзвінка у двері. Голова важка, очі не хочуть розплющуватися, а тіло категорично відмовляється рухатися.

Дивлюсь на годинник і розумію, що минуло лише три години відтоді, як я повернулась додому. 

Дзвінок повторюється, ще настирливіше.

— Та хто там такий нетерплячий… — бурмочу, підводячись і кутаючись у ковдру, бо навіть халат одягати лінь.

Підходжу до дверей, визираю у вічко — і майже ковтаю язика. На порозі стоїть Влад. Застібнута куртка, серйозний погляд просто на мене. Таке відчуття складається, що він бачить мене навіть крізь двері. 

— Ви… — слова десь зникають, коли я відчиняю двері і бачу його навпроти.  — Владиславе Ігорьовичу?..

— А хто ж іще, — сухо відповідає він, але в очах — тривога. — Дзвоню вже п’ять хвилин, думав, ти втратила свідомість.

— Я… спала, — бурмочу, намагаючись виглядати бодай трохи нормально. — Ви… чому тут?

— Перевіряю, чи ти жива, — каже просто. — І приніс дещо.

Він простягає мені пакет, і я бачу всередині багато фруктів. Мене накриває така хвиля розгубленості, що я просто стою, не знаючи, сміятися чи розплакатися.

— Ви… з вітамінами не перестаралися? — питаю нарешті, намагаючись приховати усмішку.

— У тебе температура, — спокійно каже Влад. — І ти, очевидно, не здатна нормально приготувати собі щось, окрім чаю.

— Ну, взагалі-то я можу… — починаю заперечувати, але він уже проходить повз мене, наче вдома, і йде на кухню.

— Краще не сперечайся, — кидає через плече. — Я сам спробую щось приготувати.

Я тільки відкриваю і закриваю рота, бо картина, яка відкривається моїм очам, здається божевіллям. 

А може я досі сплю? Як інакше пояснити те, що мій бос зараз на моїй кухні робить ревізії шухляд і дійсно збирається готувати?