Розділ 13

Тягну руку до кишені й відчуваю порожнечу. Перевіряю іншу. Куртка. Штани. Телефона немає. І тільки тепер згадую, як кинув його на стіл у кабінеті. Чорт.

Роздратовано видихаю й проводжу рукою по обличчю. Отже, сидітимемо тут до ранку. В голові вже стукає від усвідомлення, але коли кидаю погляд на Маргариту, то зупиняюся. Вона сидить, обійнявши себе руками, ніби намагається захиститися від холоду й порожнечі цього місця. Я щойно прийшов, а вона вже кілька годин тут.

Не думаючи, стягую куртку й кладу їй на плечі. Вона здивовано кліпає, але все ж притискає тканину до себе й тихо, майже пошепки, каже:

— Дякую.

Замість відповіді просто сідаю на підлогу поруч. Дивно. Я не з тих, хто любить сидіти мовчки, а зараз не хочу залишати цю тишу надовго.

— Сьогодні говорив із Софійкою, — починаю, сам не знаючи чому. — Вона передавала тобі привіт.

Маргарита здригається від несподіванки, а потім повільно повертає голову. І раптом її обличчя розквітає усмішкою — щирою, такою живою, що я на мить забуваю про всі обставини.

— Правда? — питає вона. — Передавала мені привіт?

Киваю.

— Так. Каже, що ти їй дуже сподобалася.

Марго сміється, легенько хитає головою:

— Вона чудова. Дуже сильна дівчинка. Знаєте, цей перелом руки… може навіть допомогти їй. Переживши біль одного разу, потім вона стане впевненішою. І зрозуміє, що може впоратися з будь-чим.

Її голос звучить спокійно, але я бачу, що це не просто слова. Вона говорить про щось своє, особисте.

Я дивлюся на неї довше, ніж варто було б. І хочеться спитати, що саме вона має на увазі, але не роблю цього. Бо відчуваю: не готова. І, можливо, я теж не готовий.

Маргарита

Я поправляю його куртку на плечах, вона тепла й пахне чимось таким… дорогим, але водночас приємним. Наче я не в холодному архіві, а вдома під пледом. І це відчуття мене бісить, бо зовсім не хочу асоціювати його з чимось затишним.

— Ви часто так говорите з донькою? — питаю, аби розвіяти тишу.

Він дивиться на мене уважно, з тією своєю серйозністю, від якої я відчуваю себе наче під мікроскопом.

— Щодня. Коли вона зі мною — взагалі не відпускаю з поля зору.

Я усміхаюся, бо це чомусь дуже схоже на нього. Владислав Ігорьович, який завжди тримає все під контролем. Навіть доньку.

— Ну, Софійка точно росте з характером, — кажу я. — Ви бачили, як вона гордо показувала мені гіпс? Ніби медаль за відвагу.

Він ледь усміхається. Ледь. І це вже досить диво.

— Так, вона вся в мене. Уперта до біса.

— Ага, — пирхаю, — схоже, я вже теж це відчула на собі.

Його погляд ковзає до мене, і я ледь не кусаю губу, щоб не видати свого хвилювання. Він іронічно хмикає:

— То це я упертий?

— А хіба ні? — дивлюся прямо в очі, бо вже не можу тримати язик за зубами. — Ви навіть у дрібницях показуєте, що все має бути по-вашому.

Він замовкає. І якийсь час ми сидимо мовчки. Я вже встигаю пошкодувати за свою відвертість, але тоді він повільно видихає й каже:

— Можливо, ти маєш рацію.

Я здивовано зиркаю на нього. Влад визнає, що я маю рацію? Це… щось новеньке.

— Ого, — шепочу, — ви щойно погодились зі мною. Треба записати цей день у календар.

Його куточки губ сіпаються, наче він бореться з усмішкою, але зрештою він тільки заплющує очі й відкидається спиною до холодної стіни.

Я ж сиджу й ловлю себе на думці: попри всю цю дурнувату ситуацію, мені зовсім не так страшно, як було кілька годин тому. І, можливо, це завдяки йому.

Ми мовчимо вже якийсь час. Лампочка над головою тихенько дзижчить, у приміщенні прохолодно й сиро. Я сиджу, обійнявши себе руками, і відчуваю, як втома поступово бере гору. Повіки стають важкими, тіло наче відключається.

Я намагаюся триматися, але в якийсь момент просто нахиляюся набік і не помічаю, як моя голова опиняється на його плечі. Розумію це лише тоді, коли відчуваю запах його парфумів і тепло, яке йде від нього. Усередині все стискається від ніяковості, але піднятися сил немає.

“Чорт, тільки б не заснути тут… так близько до нього…” — миготить думка, і вже за секунду зникає, розчиняється в темряві.

Я ніби відчуваю, як він завмирає. І ще ніби… він не відштовхує мене. Навпаки — легенько рухається, поправляє куртку так, щоб вона вкривала не лише плечі, а й ноги. Це настільки несподівано, що губ торкається усмішка.

Я засинаю, і вперше за довгий час мені спокійно. Хоч ми й у темному архіві, замкнені, але поруч є він.

***

Прокидаюся від гучного гуркоту металу. Різко підводжу голову й одразу усвідомлюю, де я. Архів. Підлога. Холодна стіна за спиною. І… плече Влада, на якому я, схоже, благополучно заснула.

Він уже не спить — сидить нерухомо, але його погляд спрямований просто на двері, які нарешті відчинилися.