Розділ 12

Влад

Я веду авто повільніше, ніж зазвичай. На гучномовці чути дзвінкий голос Софійки, і я не можу приховати усмішку.

— Татку, а знаєш, мені вже майже не болить! — каже вона з гордістю. — Я навіть гіпс розмалювала. Квіточками. І ще котика намалювала.

Я усміхаюся сам до себе.

— Котика? А хто його малював, ти? Чи мама допомагала?

— Я сама! — гордо випалює Софійка. — А ще мама сказала, що завтра відвезе мене купити наклейки. Я хочу, щоб мій гіпс був кольоровий-кольоровий.

— Це гарна ідея, — киваю, хоча вона не бачить. — Головне, щоб ти була обережна. Ти ж знаєш — руки двічі ламати не можна.

Вона зітхає, але слухняно погоджується. Після паузи її голос знову звучить у салоні:

— Татку, а як там твоя Марго?

Я на мить навіть стискаю кермо сильніше.

— Моя? — перепитую, трохи здивовано.

— Ну, вона ж твоя помічниця, — серйозно відповідає донька. — Вона мені дуже сподобалася. Вона добра. І вона сказала, що колись теж зламала руку, коли була маленькою. І теж плакала.

Моє серце зупиняється на секунду. Я думаю: Невже вона справді розповіла це? Чи просто вигадала, щоб втішити Софійку?

У будь-якому випадку — це спрацювало. Донька була спокійна, навіть усміхнена, попри травму. І я вдячний за це.

Я не люблю бути винним людям. Не люблю бути зобов’язаним. Але вчора я переступив через себе, з’явився на порозі у Маргарити й подякував їй особисто. Це було непросто. Я взагалі не люблю впускати когось у своє життя.

Та, мабуть, у цій дівчині є щось… особливе. А ще вона досить дивна. Це я теж встиг помітити. 

Повернувшись додому, відчуваю дивний спокій. Все-таки розмови з донькою завжди заряджають мене позитивом. 

Приймаю душ і встигаю тільки натягнути футболку й взяти спортивну сумку, коли телефон на столику починає настирливо дзвонити. Дивлюсь на екран і бачу, що це мама. Я ще не натиснув на “відповісти”, а вже знаю, що отримаю від неї величезну нотацію. 

— Так, мамо, — відповідаю. 

— Владиславе, я навіть не знаю, що й казати! — одразу сиплються слова. — Як ти міг знову залишити Софійку на цю… жінку, яку мамою важко назвати? Ну скільки разів я повторювала: твоя колишня — безвідповідальна! І ось результат — дитина з переломом!

Я стискаю щелепи. Цікаво, звідки вона дізналася? Хіба що, сама Софійка розповіла. 

— Це не так, мамо. Софійка впала з велосипеда, це могло статися будь-коли й з ким завгодно. Вона ж дитина.

— Дитина, яку треба берегти! — голос матері стає ще різкішим. — А ця жінка навіть не стежить за нею як слід! Тобі треба забирати Софійку частіше до себе.

— Вона любить маму, — кажу твердо, хоча в душі ворушиться неприємний осад від власної вчорашньої поведінки. Вчора я і сам накинувся на колишню дружину, як тільки прибув у лікарню. Це емоції, але свідком нашої сварки стала донька, і за це мені соромно.  — І мене теж. Я не збираюся їх розділяти. Я вже пояснив колишній усе, що думаю. Але, мамо, це був нещасний випадок, а не чиясь провина.

У слухавці — тиша. Я знаю, що вона не погоджується, але вголос заперечити не може. Я ж продовжую:

— Я беру участь у житті доньки, й буду брати. У вихідні заберу її до себе. Але не треба робити з цього трагедію більшу, ніж вона є. Софійка в порядку, і це головне.

Мама ще трохи зітхає, бурчить щось про те, що “треба думати наперед”, але врешті-решт ми завершуємо розмову. Я опускаю телефон на стіл і відчуваю дивне полегшення й втому водночас.

Все-таки їду на тренування, яке мені зараз конче необхідне, щоб скинути напругу. Бігову доріжку ставлю на ще більшу швидкість, відчуваю, як піт заливає спину, але думки не відстають. Наче хтось постійно нашіптує: ти щось забув, Владе… Ця нав’язлива тривога не дає зосередитися навіть на тренуванні, хоча зазвичай спорт — єдине, що повністю вимикає голову.

Знімаю навушники, кидаю рушник на плече й підходжу до лави з гантелями. Піднімаю вагу, відчуваю напруження в м’язах, але й воно не глушить цього відчуття. Дивно. Я рідко щось залишаю невирішеним.

Повертаюся додому вже після десятої вечора. Ліфт плавно зупиняється на моєму поверсі, двері відчиняються — і я завмираю. Біля квартири Маргарити стоїть висока білявка, явно роздратована, і без упину тисне на дзвінок.

— Добрий вечір, — кажу рівним голосом, наближаючись. — Ви хто?

Дівчина повертається різко, трохи здивовано дивиться на мене, а тоді відповідає:

— Я подруга дівчини, яка живе тут. Вже кілька годин намагаюся їй додзвонитися, але телефон вимкнений. Думала, може, вдома… але світло не горить і двері вона не відчиняє. 

Моє тіло мимоволі напружується.

— Я — Владислав, її… бос, — уточнюю коротко. — Ви впевнені, що вона не виходила на зв’язок увесь цей час?

— Абсолютно, — нервово зітхає білявка. — Зранку ми домовлялися, що зустрінемося, але вона зникла.

Мій погляд мимоволі ковзає на двері квартири Маргарити. Темрява за ними. І тут у пам’яті спалахує останній момент — я відправив її в архів. Чи бачив я її після цього? Ні. Чорт забирай.