Розділ 11

Решта робочого дня минає без мого боса. Влад так і не з’являється в офісі: жодного дзвінка, жодного повідомлення. Не скажу, що я розчарована, бо працювати, знаючи, що за стіною нікого немає, мені подобається значно більше. 

Я закінчую усі справи, перевіряю пошту, але в голові постійно крутиться ранкова картина — Софійка, гіпс на її маленькій руці, Влад із тим поглядом, у якому змішалися тривога й втома.

Я знаю, що не маю думати про це, бо це геть не мої проблеми, але заплакані очі Софійки не відпускають. Мені насправді цікаво, в якому статусі Влад і та жінка. Вони явно не чоловік та дружина, адже я не бачила у нього на пальці каблучки. 

До того ж сварилися в лікарні, отже, стосунки між ними не найкращі. 

Я повертаюсь додому й, переодягнувшись у свої улюблені короткі шорти й легку майку, нарешті відчуваю полегшення. Хочеться лише чаю та спокою.

Але, коли я саме збираюся заварити чай, лунає чіткий дзвінок у двері. Серце здригається. Я навіть не дивлюся у вічко — якось одразу знаю, хто це.

Відчиняю, і переді мною стоїть Влад. Його погляд втомлений, і він у тому ж одязі, що був у лікарні. Отже, тільки-но повернувся додому.

— Можемо поговорити? — його голос звучить тихо, але впевнено.

Я машинально відступаю, впускаючи його всередину, ще не встигнувши вирішити, радію я цій зустрічі чи ні. Сьогоднішня історія явно не давала спокою ні йому, ні мені, і тепер настав час розставити крапки над “і”.

Навчена гірким досвідом, я встигла прибрати у квартирі, і тепер мені не соромно — навколо ідеальна чистота. Єдине, що трохи бентежить — це мій зовнішній вигляд. Надто короткі шорти і майка з глибоким вирізом. 

Треба віддати Владу належне, він не опускає очі нижче мого підборіддя. 

— Кави чи чаю? — питаю, коли ми опиняємося на дивані у вітальні. 

— Ні, дякую, — він повільно розглядає кімнату, наче прийшов сюди вперше. — Маргарито, я хотів поговорити про те, що сталося сьогодні…

— Як Софійка? — випереджаю його. — Сподіваюсь, що їй краще. 

— Так, — киває втомлено. — Змусила вона нас понервувати. Впала з велосипеда, і як наслідок — зламана рука. 

— Мені здається, що вона більше не через руку засмутилася, а через те, що ви посварилися з дружиною. 

— Колишньою дружиною, — виправляє мене Влад. 

— Я вже зрозуміла, що стосунки у вас не дуже, — дозволяю собі зайти трохи далі, ніж потрібно. 

— Ми розлучені три роки, але Софійку я дуже люблю, — несподівано зізнається. — Я подумав, що ви, як моя помічниця, маєте бути в курсі цієї частини мого життя. До того ж — Софійка від вас у захваті. 

— Я від неї також, — широко усміхаюся. 

Не кажу Владу, що ця дівчинка дуже сильно нагадала мені мене саму. Але його прямий погляд змушує мене збентежитись. 

— Владиславе Ігорьовичу, вам не варто хвилюватися, — кажу поспіхом. — Я нікому не розповім про те, що дізналася. Ви ж через це переймаєтеся? 

— Насправді так, — киває. — У компанії мало хто знає про те, що я батько. Насправді я цього ніколи не приховував, просто вважав за потрібне уникати пліток. Не хочу, щоб вони якимось чином торкалися моєї доньки. 

— Я зрозуміла, — киваю. 

Влад, начебто задоволений нашою розмовою, підводиться, а я роблю те ж саме. На одну частку секунди його погляд таки опускається нижче підборіддя, але дуже швидко підстрибує вгору. 

Влад прощається і йде, а я зачиняю двері і притуляюся до них спиною. У квартирі знову запанувала тиша, але всередині мене — цілий ураган.

Його візит був коротким, проте залишив дивне тепло. Він розповів мені те, що не ділить майже ні з ким. І це, як не крути, робить нас ближчими.

Його погляд — уважний, трохи втомлений — і та одна мить, коли очі ледь помітно ковзнули нижче, ніби випадково… Я стискаю губи й запитую себе, чи справді це було, чи мені лише здалося.

Відштовхуюся від дверей, повільно проходжу у вітальню й опускаюся на диван.

“Не вигадуй, Марго, — думаю. — Він твій бос. Він просто довірив тобі частинку свого життя, щоб уникнути зайвих розмов у компанії. Не більше.”

Але всередині все одно бринить відчуття, що між нами з’явилася невидима нитка — тонка, майже непомітна, та все ж справжня. І це змушує серце битися трохи швидше, ніж хотілося б.

Наступний ранок почався як завжди: душ, макіяж, обрана ще звечора сукня. Я майже готова виходити, коли телефон спалахує на столику. Одне коротке повідомлення — і мені здається, що підлога пішла з-під ніг. Повідомлення від тата.

“Хотів би зустрітися і поговорити”.

Мені навіть не треба відкривати повідомлення, щоб зрозуміти: нічого доброго воно не обіцяє. Він ніколи не пише просто так. Якщо згадав про мене сам — отже, щось йому треба. А коли тато щось хоче, то це завжди боляче б’є по мені.

Руки починають тремтіти. Я ковтаю клубок у горлі, швидко блокую екран і ховаю телефон у сумку, наче він може обпекти мене.

Виходжу з квартири й заходжу в ліфт. Натискаю кнопку — і в ту ж мить двері відчиняються, пропускаючи Влада. Він стає поруч, його плечі майже торкаються моїх.