Розділ 10

Я першою відчиняю двері й вмикаю світло. Влад заходить услід за мною — кроки його звучать надто впевнено й голосно для мого маленького коридору.

Погляд одразу ковзає по вітальні, і мені хочеться провалитися крізь підлогу: на дивані розкиданий плед, поруч — книжки й подушки, на столику чашка з вчорашнього вечора. З кухні тягне запахом немитого посуду та не викинутого сміття.

— Хм… — намагаюся видати легкий сміх. — Зранку було замало часу на прибирання. У мене дуже вимогливий бос, який ненавидить спізнення.

Жарт зависає в повітрі без відгуку. Влад мовчки ставить коробку на стіл, швидко оглядає квартиру спокійним, але оцінюючим поглядом. У його очах читається все й одразу: це точно не його ідеальний порядок.

Я відчуваю, що він уже зробив свої висновки, навіть не вимовивши жодного слова.

Влад розпрямляє плечі й киває у бік дверей.

— Доброї ночі, Маргарито.

І раптом мені стає ніяково від власного безладу. Щоб хоч якось розрядити атмосферу, кажу:

 — Може, чашку кави?

Він навіть не повертається повністю.

— Уже занадто пізно для кави, — спокійно відповідає й прямує до виходу.

Двері за ним зачиняються тихо, а я лишаюся посеред кімнати, відчуваючи дивну суміш полегшення й досади. У власній квартирі знову стає тихо, але його присутність, здається, ще довго не покине ці стіни.

Щойно напруга трохи спадає, я з полегшенням видихаю й одразу беруся до діла. Швидко переодягаюся у зручний одяг, підкочую рукави й починаю прибирання. Посуд, розкидані речі, подушки, плед — усе летить на свої місця.

У голові лише одна думка: з таким сусідом квартира має сяяти, бо невідомо, коли він знову може з’явитися на порозі.

Прибирання затягує, і коли нарешті все блищить, годинник уже показує далеко за північ. Я падаю в ліжко, але сон не приходить. У голові крутяться уривки вечора, його спокійний погляд, тихе “Доброї ночі”.

Коли нарешті заплющую очі, здається, що лише на кілька хвилин. Різкий дзвінок будильника змушує мене здригнутися. Відчуття таке, ніби й не спала зовсім.

Ще п’ять хвилин… — думаю, але одразу згадую Влада і його суворий тон. — Ні, запізнення сьогодні не буде.

Піднімаюся, швидко приймаю душ, роблю легкий макіяж, обираю сукню — хочеться виглядати зібрано й акуратно. Снідати немає часу, тому хапаю сумку й вибігаю.

На підземній парковці кидаю оком на місце, де зазвичай стоїть його чорний позашляховик. Порожньо.

— Коли він тільки встигає спати? — мимоволі дивуюся, заводячи власну машину.

Але зараз мене це мало хвилює. Головне — встигнути в офіс і не отримати чергову порцію його невдоволення.

На парковці я відразу помічаю: місце, де зазвичай стоїть чорний позашляховик Влада, порожнє. Це трохи дивує, але вирішую, що, можливо, він приїхав іншим авто або запізнюється.

Піднімаюся ліфтом у приймальню й одразу йду до його кабінету. Обережно зазираю всередину, але там — порожньо. 

Дивно. Сьогодні зранку у нього важлива зустріч, і до неї залишилося всього хвилин п’ятнадцять. Влад — приклад пунктуальності, і я таки сподіваюся, що він приїде з хвилини на хвилину.

Я повертаюся до свого столу, кладу сумку й борюся з бажанням набрати його номер. 

Минають п’ять хвилин. Потім ще кілька. Ні звуку ліфта, ні звичних кроків у коридорі.

Коли приходить перший відвідувач — чоловік у дорогому костюмі — я, як завжди, чемно вітаюся і пояснюю, що Влад поки що не на місці. На обличчі гостя проступає відверте здивування.

— Він запізнюється? — перепитує той, наче це щось неймовірне.

Я розумію його реакцію. Влад — втілення пунктуальності, і таке справді важко уявити.

Ще хвилина вагань — і я не витримую. Дістаю телефон, знаходжу в контактах його номер і натискаю виклик, відчуваючи, як усередині прокидається неспокій.

Довгі гудки тягнуться нескінченно, і з кожною секундою тривога росте. Я вже готова покласти слухавку, коли нарешті чую тихий клац і втомлений голос Влада:

— Так…

— Владиславе Ігорьовичу, де ви? — питаю швидко. — У вас зараз зустріч. 

У відповідь чую глибокий, майже приречений видих.

— Чорт… зовсім забув. Маргарито, перенесіть, будь ласка, на інший день, коли це буде можливо.

— Звичайно, зроблю, — відповідаю, а потім, не стримавшись, додаю: — У вас усе гаразд?

Коротка пауза, і його голос стає ще нижчим:

— Сталося дещо серйозне. Сьогодні мене в офісі не буде.

У грудях холодніє.

— Розумію… але ви мали підписати кілька документів.

На іншому кінці лінії знову важке зітхання, цього разу з ледь вловимою ноткою роздратування.

— Добре. Привезіть їх у лікарню. Я надішлю адресу.

— Лікарню?.. — виривається в мене, і серце стискається ще сильніше.