Розділ 9

На силу вдається дочекатися закінчення робочого дня. Я вимикаю комп’ютер, ховаю папери й поглядом ковзаю по великій коробці з цукром. Тільки зараз розумію, що вона доволі важка, ще й велика. Підіймаю її, і відразу відчуваю, що буде не просто.

Намагаюся притиснути коробку до грудей і йду до ліфта. Раптом збоку чую тихі кроки і відчуваю на собі погляд Влада.

Він зупиняється поруч, спокійний, як завжди, і коротко зиркає на мене. Його погляд — косий, швидкий, немов оцінює: чи впораюсь. У мені миттю прокидається наївна надія: Може, допоможе?

Двері ліфта відчиняються. Влад навіть не сповільнюється. Першим заходить всередину, натискає потрібний поверх і стоїть рівно, мов нічого незвичного не відбувається.

Я ледь не кусаю губу від роздратування, але стримуюсь. 

Ну звісно. Джентльмен століття.

Заходжу слідом, коробка тисне на руки, а він навіть не пропонує допомогу. В голові вже народжуються їдкі коментарі, але я проковтую їх разом із глибоким вдихом.

“Він мені нічого не винен, — нагадую собі. — Але, блін, де його чоловічі якості?!”

Ліфт рухається вниз у гнітючій тиші. Я дивлюся на цифри поверхів, намагаючись не думати про те, що Влад — втілення холоду. І що чомусь саме це мене ще більше дратує.

Коли двері ліфта відчиняються, Влад виходить першим і впевненими швидкими кроками прямує до виходу. Я ледве встигаю за ним: підбори стукають надто голосно, а коробка тягне руки донизу.

“Тільки б не спіткнутися, — повторюю собі, рухаючись обережно. — Тільки б не розсипати все це добро посеред холу”.

На вулиці мене зустрічають прохолодне повітря й перші краплі дощу. Я завмираю під навісом. До машини ще добрий шматок шляху, а небо темніє з кожною секундою. Дощ стає густішим, і я розумію: якщо чекати далі, коробка розмокне, і тоді точно доведеться збирати цукор по всій парковці.

Зітхнувши, роблю кілька кроків уперед, намагаючись прикрити коробку плечем. І раптом помічаю, що Влад розвертається.

Він іде просто до мене, в руках розкривається парасоля. Я мимоволі відчуваю теплу хвилю надії: ось зараз він точно допоможе з коробкою.

Влад зупиняється поруч, піднімає парасолю так, щоб вона накрила і мене, і коробку.

— Доведу до машини, щоб не промокли, — говорить спокійно.

Я ледь не усміхаюся від несподіваного жесту. Але надія, що він візьме коробку, швидко зникає: Влад навіть не простягає руки, аби допомогти.

Я лише вдячно киваю, підлаштовую крок під його ритм і йду під парасолею, відчуваючи одночасно й полегшення, і легку іронію.

Ось такий він, мій бос: турботливий рівно настільки, щоб я не промокла — але коробка лишається моєю проблемою.

Нарешті добираюся до своєї машини й, обережно поставивши важку коробку на заднє сидіння, майже падаю на водійське крісло. Серце ще стукає після цього невдалого марафону з коробкою.

Крізь лобове скло бачу, як Влад сідає у свій чорний позашляховик. Він спокійно заводить двигун і виїжджає з парковки, навіть не кинувши погляду в мій бік. Лише коли його авто зникає за поворотом, я нарешті дозволяю собі глибоко вдихнути.

Ну й характер…

Власний бос примудряється допомогти так, щоб це виглядало як ще один виклик. Так, він тримав наді мною парасолю, і я не промокла, але все одно відчувається, ніби це було не про турботу, а про його холодну манеру “ось тобі мінімум, решту роби сама”.

Ця подвійність дратує найбільше. З одного боку — врятував від дощу. З іншого — жодного поруху, щоб допомогти з коробкою, ніби я невидима.

Я запускаю двигун і дивлюся на дощові краплі, що стікають по склу. Якщо зараз поїду додому, ми цілком можемо знову перетнутися на підземній парковці нашого комплексу. А цього мені зовсім не хочеться.

Тому дістаю телефон і швидко набираю Аліну.

— Привіт, — видихаю, коли вона бере слухавку. — Ти не проти зустрітися в кафе? Мені треба терміново вилити душу.

— Бос тебе таки дістав? — сміється вона. — Де зустрічаємось?

Називаю нашу улюблену кав’ярню й відчуваю, як напруга трохи спадає. Мені конче потрібно розповісти комусь про свого боса-ідіота, який не має ані крихти розуміння жіночих проблем і який примудряється вивести мене з себе навіть тоді, коли начебто “допомагає”.

Вмикаю фари, вмикаю музику і рушаю в напрямку кафе, відчуваючи, як думки про Влада закипають у голові, мов чайник на плиті.

У кафе затишно й тепло, аромат свіжої кави одразу заспокоює. Аліна вже сидить біля вікна, зручно вмостившись у кріслі, і махає мені рукою.

— Ну нарешті, — каже вона, коли я підходжу. — На тобі можна вішати ярлик “катастрофічний день”.

Я падаю на стілець навпроти й зітхаю.

— Це навіть не день, а цілий серіал. Хочеш почути, що сталося?

— Ще б пак!

Замовляємо каву, і поки офіціант відходить, починаю розповідати.

— Вчора ввечері у мене закінчився цукор. Думаю: піду до сусіда, попрошу хоч трохи. І що ти думаєш? Двері відчиняє… мій бос.