Розділ 8

Я переступаю поріг і мимоволі озираюся довкола. Його квартира — справжній простір для подиху: величезна вітальня з високими стелями, широкі вікна в підлогу, теплі відтінки стін і дорогі, але стримані меблі. Усе бездоганно чисте й розставлене ідеально, наче тут ніхто не живе. Складається враження, що Влад приходить сюди тільки переночувати, а не жити по-справжньому.

“Сумніваюсь, що тут взагалі є цукор”, — думаю. — “Він, певно, навіть не готує вдома.”

Але Влад мовчки прямує на кухню, а я йду за ним, відчуваючи, як серце чомусь б’ється швидше. Кухня виблискує, немов щойно після прибирання: жодної крихти, жодної випадкової плями. Він без вагань відчиняє шафку й дістає… запаковану, навіть не розкриту пачку цукру.

— О, — тільки й встигаю вимовити, коли він простягає її мені.

Я беру пачку в руки й мимоволі дивлюся на нього. Він стоїть навпроти, схрестивши руки, і мовчки розглядає мене, ніби намагається розгадати, що я роблю в його квартирі посеред ночі.

— Дякую, — швидко кажу й роблю крок назад, готова втекти за першої ж нагоди. — Я вже піду, не хотіла вас турбувати…

Але його наступне запитання змушує мене завмерти на місці.

— Звідки у звичайної помічниці гроші на квартиру в такому престижному житловому комплексі? — його голос рівний, але в ньому є нотка щирого здивування.

Я ледь не випускаю цукор із рук. Погляд Влада прямий, уважний, наче рентген, і від цього в грудях стає тривожно гаряче.

Я завмираю посеред бездоганної кухні, міцно стискаючи в руках пачку цукру. У голові крутиться сотня варіантів відповіді, але жоден не здається доречним.

Що йому сказати? Правду? Ні, нізащо. Тоді запитань стане ще більше. 

Він дивиться так уважно, що здається, ніби читає мої думки. А я знаю: не хочу відкривати йому все, принаймні зараз.

Насправді квартира, у якій я живу, належить моєму хрещеному. Він дозволив мені пожити там стільки, скільки буде потрібно, поки я шукаю себе. І хоч він не проти, щоб я залишалася там назавжди, я пішла на роботу саме для того, щоб почати власне, самостійне життя, без чиєїсь постійної підтримки. Ця квартира — лише тимчасовий прихисток.

Я піднімаю погляд на Влада й вирішую: краще залишити деталі при собі.

— Я орендую її разом з подругою, — вимовляю рівно, хоч усередині все стискається. — Насправді це не так дорого, як може здатися. Та й квартира однокімнатна, не така розкішна, як у вас.

Я намагаюся всміхнутися, але усмішка виходить напівсерйозною.

— Ми знайшли непоганий варіант, от і все.

Він не зводить із мене погляду, мовби зважує кожне моє слово. Я ж тримаюся за свою відповідь, сподіваючись, що вона здасться йому правдоподібною. Адже в ній і справді є частка істини — просто не вся історія.

Влад зрештою злегка киває, і напруга в грудях потроху спадає.

Я стискаю пачку цукру так, ніби це рятівний квиток, і нарешті збираюся.

— Дякую, Владиславе Ігорьовичу, — тихо кажу, намагаючись не дивитися йому в очі. — Гарного вечора.

Він лише коротко киває, і я виходжу з його квартири, ледь не видихаючи з полегшенням. Двері за спиною зачиняються глухо, а я думаю, що ще легко відбулася.

Коли опиняюся у своїй квартирі та повертаю ключ у замку, лише тоді починаю дихати спокійніше. Стає трохи легше, але серце все одно стукає швидше, ніж треба.

Я дивлюся на свій знайомий простір — теплий, затишний, із дрібними безладами, які роблять його по-справжньому моїм. Та спокою це не додає. У голові лише одна думка: за стіною тепер живе мій бос.

Той самий Влад, який цілий день тримав мене в напрузі, тепер сусід, із яким неминуче доведеться перетинатися в коридорі, у ліфті, навіть у магазині поруч. І від цього усвідомлення всередині щось тривожно ворушиться.

Я наливаю собі нарешті чай, кладу в нього кілька ложок цього злощасного цукру й сідаю на диван. Смак солодкого трохи заспокоює, але думка не відпускає: тепер він поруч — і на роботі, і вдома. І уникнути цих зустрічей навряд чи вийде.

Прокидаюся рано, на диво, без будильника. Сон був тривожний: снилися дивні коридори й чиясь пильна тінь за стіною. Вмиваюся прохолодною водою, намагаючись скинути залишки нічної напруги, обираю просту блузку й темні штани. Сьогодні мені треба виглядати максимально зібраною — другий робочий день не має права на помилку. 

Коли виходжу з квартири, коридор наповнений м’яким ранковим світлом. Двері ліфта ще зачинені. Я натискаю кнопку й чую кроки за спиною. Обертаюся — і завмираю.

Влад стоїть поруч.

Він з’являється зі свого боку коридору, у темно-сірому костюмі, зі звичним холодним спокоєм в очах. На мить ми зустрічаємось поглядами, і в грудях знову зривається той самий неспокій, що вчора ввечері.

— Доброго ранку, — нарешті кажу, намагаючись звучати впевнено.

— Доброго, — відповідає він коротко. Його голос рівний, але очі на мить ковзають по мені, ніби оцінюють, чи готова я до нового дня.

Ліфт приїжджає, двері відчиняються, і ми заходимо всередину разом. У тісному просторі чути лише м’який гул механізму. Я відчуваю його присутність поруч занадто гостро: запах його парфуму, спокійна рівність дихання.