Розділ 7

Я тихо заходжу до кабінету, притримуючи двері, аби вони не грюкнули. Влад сидить за столом, уважно гортає якісь папери. На мить мені здається, що він навіть не помітив, як я увійшла, але тоді він піднімає очі й жестом запрошує сісти.

Я обережно опускаюся в крісло навпроти, тримаючи записник на колінах. Всередині трохи лячно, хоча намагаюся виглядати спокійною.

— Для першого дня ви впоралися доволі непогано, — говорить він нарешті. Його голос рівний, без емоцій, але в ньому чути відтінок схвалення.

Я ледь помітно видихаю, відчуваючи, як напруга слабшає. Та він робить коротку паузу й додає:

— Але запам’ятайте: ще одне запізнення може коштувати вам роботи.

Серце робить різкий удар. Я одразу киваю.

— Зрозуміла. Більше такого не повториться, — кажу твердо, дивлюся йому прямо в очі, щоб він бачив: я серйозно.

Він продовжує дивитися кілька секунд, ніби перевіряє, чи правдиві мої слова, тоді повільно киває й повертається до паперів.

Я піднімаюся з крісла, відчуваючи, як у грудях знову стає легше.

“Перший день пережито, — думаю, виходячи з кабінету, — і я точно не дам собі приводу запізнитися знову”.

Я тихо зачиняю двері кабінету Влада, ще раз переводжу подих і прямую до свого столу. Швидко вимикаю комп’ютер, перевіряю, чи всі документи на місці, й нарешті беру сумочку. Приймальня занурюється в приємну тишу, і я відчуваю полегшення: перший день позаду.

Виходжу з будівлі й одразу потрапляю під тепле вечірнє світло. Сонце вже низько, воно м’яко фарбує все навколо в золотистий відтінок. Я мружуся від променів і раптом бачу знайому постать на парковці.

Біля моєї машини стоїть Давид. У руках — невеликий, але яскравий букет квітів. Він усміхається так широко, що я відразу забуваю про втому. Побачивши мене, він піднімає руку й махає, немов ми не бачилися вічність.

Моє серце робить маленький стрибок, і я буквально підскакую від радості.

— Давиде! — вигукую, і вже наступної миті біжу до нього.

Він відкриває обійми, і я влітаю прямо в них, сміючись і відчуваючи, як весь стрес дня зникає без сліду. Його обійми теплі й надійні — саме те, що зараз потрібно.

— Ну що, зірко, перший день пережила? — тихо жартує він.

Я тільки сміюся у відповідь і міцніше стискаю його, розуміючи, як мені пощастило, що маю поруч такого друга.

Давид нарешті відпускає мене, і я роблю крок назад, щоб глибше вдихнути. І саме в цю мить боковим зором помічаю знайому високу фігуру неподалік.

Біля чорного блискучого позашляховика стоїть Влад. Він саме відчиняє двері, але раптом підводить голову, і наші погляди на коротку мить зустрічаються.

У грудях щось ніби підстрибує. Я відчуваю, як щоки спалахують — адже він тільки-но став свідком того, як я міцно обіймала Давида посеред парковки. І хоча ми з Давидом просто друзі, ця сцена могла виглядати… ну зовсім не по-дружньому.

“Наче це взагалі когось має хвилювати”, — намагаюся себе переконати. Робочий день закінчений, і я маю повне право робити все, що заманеться.

Влад нічого не каже, лише коротко дивиться на мене з виразом, який важко розгадати, потім сідає в авто. Чорний позашляховик тихо рушає й за кілька секунд зникає з парковки.

Я повертаю увагу до своєї машини. Вона стоїть рівно там, де й була хвилину тому, виглядає цілком неушкодженою. Давид простягає мені ключі з широкою усмішкою.

— Перевірив усе. Твоя ластівка ще довго тобі служитиме.

— Ти — найкращий! — майже пищу від радості й цілую його в щоку. — Навіть не уявляєш, як я скучила за власними колесами.

Він сміється, а я стискаю ключі в долоні так, ніби це найбільший скарб. Більше жодних нескінченних таксі й очікувань — тепер моя машинка знову зі мною, і день, який почався з паніки, завершується, на диво, прекрасно.

Давид весело підморгує й каже:

— Повечеряємо разом? Твій перший робочий день треба відсвяткувати як слід.

Усередині все одразу радісно підстрибує. Я й справді голодна, виснажена й хочу хоча б чашку кави та щось солодке, щоб зняти напругу.

— Я тільки “за”, — усміхаюся.

Ми домовляємося їхати окремо: я в своїй машині, він — у своїй. Давид рушає першим, а я тримаюся за ним, їду по давно знайомому маршруту.

Нам і справді не треба навігатора — я знаю цю дорогу майже наосліп. Кав’ярня, куди він мене веде — уже багато років особливе місце для нас. Тут ми збиралися великою компанією після пар в університеті, тут я ховалася з книжкою, коли хотіла побути наодинці. У кожному куточку цього закладу — шматочок спогадів.

Коли ми приїжджаємо, вечірнє місто вже світиться вогнями. Давид зупиняється біля входу й чекає, поки я припаркуюся.

— Сьогодні я пригощаю, — заявляє він, коли ми підходимо до дверей. — Ти заслужила. Нарешті знайшла роботу, знайшла себе. Тепер у твоєму житті все точно налагодиться.

Його слова гріють сильніше за будь-яку каву. Я усміхаюся і раптом розумію: поруч із цими людьми, у таких маленьких, але теплих моментах, заховане моє справжнє щастя.