Розділ 6

Ми з Аліною вмощуємося за маленьким столиком біля вікна. Кафе наповнене м’яким світлом і запахом свіжої кави, десь тихо грає музика. Я замовляю лате, Аліна бере капучино й круасан, і ми кілька секунд мовчимо, насолоджуючись спокоєм.

— Отже, перший день, — усміхається Аліна, відламує шматочок круасана. — Як враження? Влад уже встиг налякати?

Я хмикаю, обережно помішуючи каву.

— Скажімо так, він… вражає, — роблю ковток і піднімаю брови. — Мені цікаво, що це за людина. Він завжди такий… холодний?

Аліна усміхається, але в її очах спалахує розважлива іскорка.

— Владислав Ігорьович — складний керівник, але справедливий. Дуже вимогливий до себе і до всіх, хто поруч. Якщо комусь довіряє — то на сто відсотків. Але щоб отримати цю довіру, доведеться попрацювати.

— Звучить… серйозно, — кажу я, вдивляючись у відблиски кави. — А в особистому житті він теж такий?

Аліна злегка знизує плечима.

— Про особисте він не говорить, навіть колегам. Знаю лише, що роботи в нього завжди по вуха, і він рідко дозволяє собі відпочинок.

Я слухаю, намагаючись скласти з її слів хоч якусь картину. Влад і справді здається загадкою: стриманий, спокійний, майже непробивний.

— Головне, — додає Аліна, — не лякайся його суворості. Якщо він уже взяв тебе на випробувальний термін — отже, побачив щось важливе.

Я тихо видихаю, відчуваючи, як усередині теплішає.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Бо вчора мені здавалося, що він скоріше вижене мене, ніж прийме на роботу.

Ми обидві сміємося, і напруга потроху розчиняється в ароматі кави й спокійній музиці. У цій затишній атмосфері я вперше за день відчуваю справжнє полегшення — ніби це місце стало маленькою паузою між хаосом нового життя й майбутніми викликами.

Повертаюся до офісу спокійнішою, ніж вранці: кава й розмова з Аліною зробили своє. Ліфт піднімає мене на потрібний поверх, двері відчиняються, і я впевнено крокую в приймальню — та одразу завмираю.

На дивані сидить жінка, яку я бачу вперше. Струнка, елегантна, у бездоганному світлому костюмі, з тонкими золотими прикрасами, що ледь виблискують у світлі. Її постава рівна, а погляд — спокійний, але в ньому є щось владне, непідробне.

І раптом я вловлюю дивну схожість: риси обличчя, чітка лінія носа, очі — ті самі глибокі, що й у Влада. Мене проймає здогад: це його мама.

Я підходжу ближче, на обличчі з’являється привітна усмішка.

— Доброго дня, — кажу м’яко. — Я — Маргарита, нова помічниця Владислава Ігорьовича.

Жінка піднімає на мене очі. Її погляд уважний, досить стриманий, але не холодний.

— Дуже приємно, Маргарито, — відповідає вона рівним голосом. — Я — Олена Сергіївна. Мама Влада.

Її інтонація лагідна, але в ній відчувається впевненість людини, яка звикла, що її слухають.

— Владислава зараз немає, — пояснюю, трохи хвилюючись. — У нього ще триває зустріч.

Олена Сергіївна ледь усміхається.

— Нічого, я можу й почекати.

Вона сідає зручніше, не демонструючи жодного поспіху. Я мимоволі захоплююся її спокоєм: у ній є та сама стримана сила, яку я відчула в її синові з першої хвилини знайомства.

Я повертаюся до свого столу, відчуваючи, як у приймальні ніби змінився сам повітряний тиск. Цікаво, про що вони говоритимуть, коли Влад повернеться, і чому вона вирішила навідатися саме сюди, а не зустрітися з ним десь у затишнішому місці?

Я підходжу ближче, щоб не залишати гостю без уваги. Мене дещо дратує ця напружена тиша між нами. 

— Може, кави? — пропоную з легкою усмішкою. — У нас чудова арабіка, щойно свіжозмелена.

Олена Сергіївна киває ледь помітно, але в її очах спалахує тепла іскорка.

— Було б чудово, дякую.

Я швидко готую каву й подаю їй тонку порцеляну з ароматним напоєм. Вона приймає чашку з такою невимушеною грацією, що я мимоволі милуюся її манерами.

Коли повертаюся до свого столу, погляд раптом чіпляється за її прикраси: тонке золотисте кольє з ніжним візерунком і браслет з тієї ж колекції. Мені знайомий цей дизайн до найменших деталей — я б впізнала його будь-де.

— Це… — я не стримуюсь, нахиляюся трохи вперед. — Вибачте за цікавість, але ваші прикраси… вони з колекції “Aurora”, правда?

Вона піднімає брову, зацікавлено поглядає на мене.

— Так, ви маєте рацію. Я придбала їх минулої весни.

Я усміхаюся ще ширше.

— Мій добрий знайомий створював цю колекцію. Він дизайнер-ювелір. Я відразу впізнала його роботу.

У погляді Олени Сергіївни з’являється тепла зацікавленість.

— О, справді? Я захоплююся майстерністю автора. Робота дуже вишукана.

Мені приємно чути ці слова. Думаю, Денису теж буде приємно. 

— Так, він дуже старався. У нього талант і бездоганний смак.