Розділ 5

Моє серце завмирає, а тоді починає шалено калатати. Сьогодні ж мій перший робочий день. І я катастрофічно спізнююсь.

— Ні-ні-ні, тільки не це! — вигукую, підхоплюючись із ліжка.

Все моє тіло охоплює паніка. Уявлення не маю, з чого розпочинати, але одне знаю точно — що б я не робила — все одно спізнилася. 

Я літаю по квартирі, мов ураган. Спочатку намагаюся одночасно застелити ліжко, знайти телефон і вдягнутися — і в результаті мало не перечіплююся об ковдру, яка злетіла на підлогу.

В шафі паніка ще більша: сукні, спідниці, блузки — все переплутано. Я хапаю перше, що здається більш-менш діловим: білу сорочку й темні штани. Втягаюся в них на бігу, застібаю ґудзики криво й мушу перероблювати знову.

— Господи, Марго, зосередься! — бурмочу сама собі, шукаючи другу туфлю.

Вона, звісно, ховається під диваном. Я падаю на коліна, ледь не ламаю нігті, витягую її й одразу натягую на босу ногу.

Далі — косметика. Я розумію, що виглядаю, м’яко кажучи, не свіжо, але на макіяж немає часу. Трохи пудри, туш, блиск для губ — і досить. Волосся швидко стягую в тугий хвіст, навіть не дивлячись у дзеркало, чи рівно вийшло.

Телефон увесь час вібрує повідомленнями, мабуть, з роботи, але я не можу навіть глянути. Хапаю сумочку, ледь не забуваю ключі, повертаюся, згрібаю їх із тумби й вилітаю за двері, на ходу застібаючи піджак.

У під’їзді я вже набираю таксі й молюся, щоб машина під’їхала миттєво. Бо якщо я спізнюся ще більше — то мій перший день стане й останнім.

На щастя, таксі поряд, тому вже за три хвилини автівка мчить містом, а я втиснута в сидіння й думаю тільки про одне: “Марго, ти зіпсуєш усе ще до того, як почнеш.”

Я уявляю холодний погляд свого боса, цю зверхню інтонацію — і мене пробирає жах. Стиснувши сумочку, змушую себе повторювати подумки: Ти впораєшся. Ти мусиш впоратися.

Коли авто зупиняється біля знайомої будівлі, я майже вискакую з нього, навіть не чекаючи решти. Каблуки стукають по сходах, я пролітаю повз охоронця, який тільки піднімає брову, й натискаю кнопку ліфта так, ніби від цього залежить моє життя.

Секунди здаються вічністю. Ліфт нарешті приїздить, і я стрибаю всередину. Дзеркало у кабіні видає мою розгублену паніку: щоки палають, волосся вибилося з хвоста.

Ну, прекрасний вигляд, перший день — і вже катастрофа.

Двері відчиняються, і я майже біжу коридором, стискаючи сумку в руках. Вриваюся в приймальню — і завмираю на місці.

За моїм робочим столом сидить Владислав Ігорьович. Розслаблено відкинувшись у кріслі, з телефоном у руці. Погляд спершу байдужий, а тоді піднімається на мене.

Його очі зустрічають мої — і тиша стає важчою за будь-які слова.

— Ви… — виривається в мене задихано. — Що ви тут робите? Це ж… мій стіл.

Він спокійно відкладає телефон убік і вимовляє, наче віддає наказ:

— Ваш? Можу посперечатися. 

І від цього холодного констатування мені здається, що підлога йде з-під ніг.

— Я… я можу пояснити, — починаю, намагаючись зібрати слова докупи. — Таксі запізнилося, потім затори, а до цього я… не почула будильник…

Я говорю швидко, ковтаючи слова, але бачу, як його обличчя залишається абсолютно непроникним. Жодної реакції. Ні роздратування, ні співчуття. Просто камінь.

І тут мене накриває думка: Все. Даремно я вчора так раділа. Зараз він просто скаже “до побачення”, і на цьому все закінчиться.

Владислав нарешті відкладає телефон, піднімається з крісла. Його рухи спокійні, але в них є щось владне, чого я боюся. Він обходить стіл і стає прямо навпроти мене.

Його погляд ковзає по мені зверху вниз і назад — повільний, уважний, наче він оцінює не тільки мій вигляд, а й кожну мою помилку, кожне слово. Я мало не задихаюся від цього погляду.

— Через п’ять хвилин ви маєте бути в моєму кабінеті, — каже він холодно, і його голос звучить так, ніби вирок уже винесено. — І з записником.

Я ще навіть не встигаю кивнути, як він розвертається й зникає за дверима свого кабінету, залишивши мене саму в тиші приймальні.

Я стою, мов укопана, з тремтячими руками й серцем, яке б’ється десь у горлі.

П’ять хвилин. У мене є рівно п’ять хвилин, щоб зібратися й довести, що я можу тут залишитися.

Я вдихаю глибоко, намагаючись упорядкувати думки. У мене є всього кілька хвилин, щоб хоч якось виправити перше враження. Швидкий погляд на кавомашину в кутку приймальні — і рішення приходить миттєво. 

Кава. Може, хоч це пом’якшить його броню.

За хвилину аромат свіжозвареної арабіки заповнює невелику кухонну нішу. Наливаю в чашку, перевіряю, щоб не пролити, і прихоплюю свій новенький записник. Серце калатає, але я змушую себе йти вперед.

Відчиняю двері до його кабінету й ледь не зупиняюся від враження. Високі стелі, панорамні вікна, крізь які ллється світло, величезний стіл із темного дерева. Усе тут дихає силою й контролем.

Влад сидить за столом, зосереджено переглядає якісь документи. Я повільно підходжу, ставлю перед ним чашку кави й, не чекаючи запрошення, опускаюся у крісло навпроти. Розкриваю записник, беру ручку і піднімаю погляд на свого боса.