Розділ 4

Я виходжу з офісу хрещеного з відчуттям, ніби лечу. Серце так і підстрибує від радості, ноги самі несуть уперед. Завтра я йду на роботу. Справжню роботу. Я ще не вірю до кінця, але це вже не сон.

І тут у сумочці різко дзвенить телефон. Я здригаюся, витягую його й бачу, що це подруга. І в одну мить ніби падаю з небес на землю. Автівка досі лишається на парковці аеропорту, а Аліна так і не побачила мене після свого прильоту.

— Марго! — ще не встигаю нічого сказати, а з іншого боку вже сиплеться шквал слів. — Ти нормальна взагалі?! Що там у тебе такого сталося? Мені довелося викликати таксі, та ще й черга була! 

Я притискаю телефон до вуха й намагаюся втиснути слово між її базіканням:

— Аліно, пробач, ну справді, я не хотіла… — видихаю. — Просто так сталося, що мені довелося поїхати раніше. Це довга історія.

— Ага, довга історія! — бурчить вона, і я чую, як подруга знімає куртку, мабуть, уже вдома. — І тепер ти просто мусиш приїхати до мене. Я хочу бачити тебе, Марго. І хочу почути все. Все до дрібниць!

Я закочую очі, хоча всередині усміхаюся. Вона має рацію: я винна перед нею. А ще… я сама горю бажанням розповісти все, що сьогодні сталося.

— Добре, — зітхаю. — Дай мені трохи часу, і я буду в тебе. Тільки попереджаю: історія божевільна.

Аліна сміється, і від цього мені стає легше. Навіть після такого хаотичного дня приємно знати, що мене чекає подруга.

Я стою біля дороги, викликаю таксі й уже через кілька хвилин сідаю всередину. Відкидаюсь на сидінні й відчуваю втому від усього цього божевільного дня. Хочеться переодягнутися в щось зручне, позбутися цього офіціозного вигляду і хоча б трохи перевести подих.

Поки авто виривається в потік машин, я набираю знайомий номер. Давид бере слухавку майже одразу.

— Ну привіт, зірко, — його голос завжди трохи насмішкуватий. — Що цього разу накоїла?

— Ти мене занадто добре знаєш, — сміюся. — Слухай, у мене невелика проблема. Я не змогла зустріти Аліну в аеропорту, бо моя автівка вирішила померти просто там. На парковці. 

— І ти хочеш, щоб я грався в рятувальника? — одразу здогадується він.

— Якщо чесно, так, — кажу винувато. — Поїдь, будь ласка, забери її й віджени до майстерні. Ну будь другом!

У слухавці чути його сміх.

— Марго, за тобою вже стільки боргів, що я й не знаю, як ти їх відпрацьовуватимеш.

Я не втримуюсь від щирого сміху й відповідаю:

— Я тебе дуже люблю, Давиде!

Він фиркає, і навіть через телефон цей звук звучить так знайомо й кумедно, що я ще раз усміхаюся.

— Ага, ага, — бурмоче він. — Я тебе теж люблю, але не забувай: борги ростуть.

— Я буду в Аліни за годинку. Можеш приїхати туди, щоб забрати ключі. 

— Окей. Буду, — відповідає. 

Я кладу телефон на коліна й ще мить сиджу з усмішкою. Насправді я щиро рада, що маю таких друзів, як Аліна й Давид. Ми разом пройшли університет, разом вчилися, разом падали й вставали. Вони знають усі мої проблеми й таємниці, і завжди були поряд, коли я думала, що більше ніхто не залишився.

І саме ця думка гріє мене більше, ніж будь-який плед чи чужі обіцянки.

Як тільки я прибуваю додому, першим ділом стягую з себе все незручне — офісну спідницю, блузку з плямою кави — і переодягаюся в те, що люблю найбільше: потерті джинси, вільну білу футболку й кросівки. Волосся збираю у високий хвіст, і відразу відчуваю, як тіло вдячно зітхає. Так набагато краще, так я справжня.

Знову викликаю таксі й уже за двадцять хвилин опиняюся біля під’їзду Аліни. Автівка плавно зупиняється, я розплачуюся з водієм і, виходячи, бачу знайому яскраво-жовту машину. Chevrolet Camaro. Усмішка сама розтягує мої губи.

Я йду прямо до авто, а в цей момент дверцята відчиняються, й назовні виходить Давид. Він одразу помічає мене, піднімає руку й теж широко усміхається.

Високий, статний, у легкій чорній куртці й джинсах. Блондин, з тією самою розкуйовдженою зачіскою, яку я постійно жартома називаю вітром зробленою. Його очі світлі, з хитрим вогником, який завжди видає, що в голові в нього щось веселе або трохи підступне. І, як завжди, він виглядає так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу.

Ми підходимо одне до одного й міцно обіймаємося.

— Ну привіт, рятівнику, — сміюся, коли він трохи відпускає.

Я дістаю з сумочки ключі від своєї машини й вкладаю йому в долоню.

— Будь ласка, подивись на мою бідолашну машинку. Вона останнім часом щось зовсім не в дусі.

Давид бере ключі, закочує очі так, що я мало не сміюся вголос.

— Вона не в дусі? Марго, твоїй автівці потрібен сервіс, а не психолог, — каже він, але голос теплий, з тією звичною ноткою турботи.

Я лише усміхаюся й стискаю його руку на прощання.

— Я тебе люблю. Ти ж знаєш це? — кажу абсолютно щиро. 

— Знаю, — він зітхає якось приречено і відступає. — Не проти, якщо я потім до вас з Аліною приєднаюсь?