Розділ 3

Він сидить навпроти, спокійний і зібраний, а я — вся напружена, з пакетом льоду біля носа. Його мовчання доводить мене до сказу, але ще більше — те, як він дивиться. Холодно, ніби я вже давно провалила цю співбесіду, хоча ми ще й не почали.

Нарешті він говорить:

— Яку найскладнішу задачу ви вирішували на попередньому місці роботи?

Я відчуваю, як всередині все зупиняється. 

Попереднє місце роботи… 

Авжеж, те саме фальшиве, яке мені “намалював” хрещений. Звісно, він там написав золоті гори, але жодного дня я там не була і жодних завдань не вирішувала.

— Ну… — починаю обережно, намагаючись звучати впевнено. — Найскладнішим було організувати великий проєкт, де потрібно було контролювати одразу кілька людей і дотримуватися термінів.

Мені здається, що я говорю надто розмито, але іншого виходу немає.

Він не зводить з мене очей і різко ставить наступне запитання:

— Які три якості ви вважаєте найголовнішими для помічника генерального директора?

Три якості… Я ледве не заїкаюся, але зціплюю зуби:

— Пунктуальність, відповідальність і вміння швидко навчатися, — видаю я, намагаючись говорити чітко.

Його обличчя нічого не виражає, наче він носить маску. А в мені вже закипає злість: йому легко сидіти тут і випалювати запитання, коли я ледве дихаю від стресу й кровотечі.

Він робить паузу, а потім нахиляється трохи вперед.

— І останнє на сьогодні, — каже тихо, але його голос чітко розрізає тишу. — Чому саме ви? Чому я маю обрати вас, а не когось із десятка інших кандидатів?

У мене в грудях ніби вибухає серце. Ось він — вирішальний момент.

Я дивлюся йому прямо в очі, хоча всередині все стискається від страху. І раптом вирішую: досить робити із себе ідеальну кандидатуру. Треба говорити чесно.

— Ви питаєте, чому саме я? — випалюю різкіше, ніж хотіла. — Бо щойно ви мало не зламали мені ніс. І було б правильно, якби за це я отримала бодай якусь компенсацію.

Його брови піднімаються вгору, а я вже не можу зупинитися.

— Компенсація — це місце вашої помічниці. Хоча б на випробувальний термін. Я доведу, що чогось варта.

У мене пересихає в горлі, але я вперто тримаю погляд. Не хочу думати, що нічого не вмію, що досвід — лише на папері. Я навчусь. Я зможу. Я буду йти до своєї мети, навіть якщо доведеться падати знову й знову.

Його погляд змінюється. Він більше не холодний, радше оцінюючий. Він мовчить довго, занадто довго, і від цього мені стає ще гарячіше. Потім він повільно розглядає мене з голови до ніг, немов зважує щось у думках.

Раптом піднімається, робить крок до мене й без зайвих слів забирає з моїх рук пакет із льодом. Його пальці знову торкаються мого обличчя, і він швидко оглядає мій ніс.

— Здається, обійдеться, — бурмоче він. І тоді додає, дивлячись прямо в очі: — Ви прийняті. На випробувальний термін.

Мене наче струмом прошиває. Серце шалено б’ється, а думки скачуть у всі боки. 

Я не сплю? Мені це не причулося? 

— Дякую, — широко йому усміхаюсь. 

— Лід можете залишити собі, — каже Влад сухо. — Завтра о восьмій чекаю вас тут. 

— Так. Звісно, — киваю, зовсім забувши про ніс. Кривлюсь, відчуваючи дискомфорт, але це ніяк не впливає на мій чудовий настрій. 

Я виходжу з приймальні, й двері ліфта тихо зачиняються за моєю спиною. Кілька секунд просто стою посеред порожньої кабінки, наче не розумію, де я й що відбувається, а тоді рушаю вниз. 

Лід ще холодить пальці, ніс трохи ниє, але найбільше палає голова від думок.

Він… прийняв мене?

Я дивлюся на своє відображення у скляній стіні навпроти. Очі червоні, волосся розтріпане, на блузці — пляма від кави. І саме в такому вигляді я отримала роботу в одній з найбільших компаній міста.

Губи самі розтягуються в усмішку. Хочеться сміятися й плакати одночасно. Я ж прийшла сюди готова до провалу, а вийшла — вже з місцем. Щоправда, на випробувальний термін. Але це більше, ніж я могла уявити.

Я роблю крок до виходу, намагаючись усвідомити: моє життя від завтра зміниться. Вперше за довгий час я не почуватимуся тягарем для хрещеного. Вперше матиму шанс довести, що я здатна на щось сама.

Викидаю пакетик з льодом у смітник, а сама їду одразу до хрещеного. Хочу повідомити йому чудову новину і разом розділити цей момент. 

Таксі зупиняється біля знайомої будівлі, де розташований офіс мого улюбленого і єдиного дядька. Я розплачуюся й виходжу, але ловлю на собі останній погляд водія. Він дивиться так, ніби я щойно втекла з поля бою. І я його розумію: ніс досі червоний, на обличчі — сліди крові, а в очах — шалений блиск. Не дивно, що чоловік косився на мене всю дорогу, наче я збиралася накинутися на нього.

Я зітхаю. Перед тим як йти в кабінет до хрещеного, треба привести себе до ладу. Згадую про вбиральню на першому поверсі, й швидко звертаю туди.