Розділ 2

Ліфт рухається вгору м’яко, майже безшумно, але з кожним поверхом моє хвилювання зростає. Кнопки світяться одна за одною, і я рахую їх, ніби кожна секунда наближає мене не тільки до дверей кабінету, а й до нового життя.

У грудях тісно, долоні вологі, серце калатає так, що я боюся — його почує Аліна поруч. 

Ця співбесіда… Це шанс, єдиний шанс, який мені випав.

Я вдячна хрещеному — саме він домовився, аби мене включили до списку кандидатів. Без його слова тут би на мене навіть не подивилися. Він написав таку характеристику, що я й сама повірила: серйозна робота у його компанії, перспективи, досвід. Насправді ж я ні дня там офіційно не працювала. Після університету мої знання так і залишилися теорією.

І тепер у мене лише одна правда — я нічого не знаю про цей світ бізнесу. А ще одна велика брехня — ніби я вже в ньому була.

Я стискаю ремінець сумочки сильніше. Розумію, що маю цю співбесіду пройти. Якось вразити цього Владислава. Бо іншого виходу в мене просто немає. Я більше не можу сидіти на шиї в хрещеного, відчувати себе тягарем. А повертатися до батька… навіть думати про це не хочу. Ми давно не спілкуємося, і дорога туди для мене закрита.

Ліфт зупиняється. Останні секунди тягнуться нескінченно довго. Двері ось-ось відчиняться, і я вдихаю глибше, ніж будь-коли. Попереду — те, що може все змінити. І я готова до змін. 

Двері розсуваються, і я роблю крок уперед. Переді мною — простора приймальня, така тиха, що чути, як підбори цокають по підлозі. Я очікувала побачити секретарку за великим столом, яка перевіряє список відвідувачів, але… тут нікого немає.

Приміщення виглядає бездоганно. Світлі стіни, високі вікна, крізь які ллється сонячне світло, і від цього мармурова підлога блищить, мов дзеркало. Уздовж стін — кілька м’яких крісел у темно-сірій оббивці, між ними низькі столики з журналами й свіжими квітами у високих вазах. В повітрі пахне кавою й чимось дорогим — можливо, парфумами, що залишилися від відвідувачів.

У самому центрі — масивний стіл секретаря. І він абсолютно порожній. Жодних тек, жодного ноутбука чи телефону. Лише настільна лампа й ідеально рівна поверхня. Враження таке, ніби ніхто ніколи тут і не працював.

Я мимоволі зупиняюсь, дивлюся навколо й відчуваю, як хвилювання знову накочує. 

У глибині приймальні — великі подвійні двері з матового скла. За ними, мабуть, і є той самий кабінет. Моє серце калатає ще дужче, бо я розумію: схоже, саме сюди мені доведеться заходити самій.

Аліна зупиняється перед подвійними дверима, обертається до мене з короткою усмішкою:

— Вам сюди. Удачі.

І перш ніж я встигаю щось відповісти, вона натискає кнопку виклику ліфта й зникає за зачиненими дверцятами, залишаючи мене саму в порожній приймальні.

Кілька секунд я просто стою на місці, відчуваючи, як серце так шалено б’ється, що віддає болем у вухах. 

Дихай, Марго. Ти впораєшся. Ти повинна.

Я простягаю руку до масивної ручки й тягну на себе. Та не встигаю навіть докласти зусиль — двері різко розчиняються назустріч із такою силою, що я отримую прямісінько по носі.

— Ай! — виривається з мене крик, і я падаю на сідниці, хапаючись за обличчя. Ніс пульсує, сльози мимоволі виступають на очах. Я відчуваю тепло, ковзаю пальцями і бачу червону пляму — кров. 

Боже, тільки цього ще не вистачало. Я що, зламала його?

Збираю в собі сили й піднімаю голову. І саме в цю мить зустрічаю погляд того, хто відчинив двері.

Він. Той самий незнайомець. Чоловік із заляпаною моєю кавою сорочкою, із таксі, з усіх тих випадкових моментів, які вже здаються цілою епопеєю. Його очі дивляться на мене широко й здивовано, але водночас — уважно, майже приголомшено.

Ми застигли на кілька секунд: я — з носом, що болить і кровоточить, він — з рукою ще на дверях. І я розумію, що доля явно вирішила пожартувати зі мною сьогодні на повну.

Він відмирає першим. Відпускає ці кляті двері й присідає поруч зі мною. Його теплі долоні торкаються моїх щік, він нахиляється ближче, і я відчуваю, як його погляд вивчає мій ніс, який я досі стискаю пальцями.

— Дай подивлюся, — його голос спокійний, але в ньому є твердий тон.

Я ковтаю сльози, які вже готові скотитися.

— Він зламаний? — питаю тихо, майже пошепки, і сама боюся почути відповідь.

Він хмуриться, пальцями обережно торкається мого перенісся, і я мимоволі здригаюся.

— Здається, ні, — нарешті каже. — Але треба прикласти щось холодне.

Він підводиться, подає мені руку. І я, ще трохи тремтячи, дозволяю підняти себе з підлоги. Його хватка міцна, впевнена, і чомусь від цього я відчуваю себе не такою жалюгідною.

Чоловік веде мене до м’якого крісла біля стіни, м’яко тисне на моє плече, змушуючи сісти. Сам дістає телефон і коротко, владно віддає комусь накази:

— Принесіть льоду в приймальню. Швидко.

Я дивлюся на нього знизу вгору, намагаючись не звертати уваги на біль у носі. А він — на мене. Уважно, серйозно, майже наскрізь. Мовчить кілька довгих секунд, і я вже хочу відвернутися, як раптом він каже: