Розділ 1

Я бігаю залою очікування, наче левиця у клітці. Літак запізнюється вже майже на сорок хвилин, а я маю бути на співбесіді, від якої залежить моє життя. Моє майбутнє. Моє все. Подруга, звісно, дорога мені, але зараз я готова власноруч притягнути цей клятий літак за крило, аби тільки він швидше приземлився.

В руці — холодне лате, куплене у відчаї, щоб хоч трохи знизити градус злості. Але кава не допомагає. Лід у стакані дзвенить, ніби насміхається з мене. Я роблю ковток за ковтком і відчуваю, що нерви вже на межі.

Люди навколо спокійні, розслаблені, переглядають журнали чи чекають з усмішками. Лише я метаюся, дивлюся на табло кожні п’ять секунд і стискаю телефон у руці так, ніби він винен у всіх моїх проблемах.

— Чудово, просто чудово, — бурмочу собі під ніс, помічаючи червоний напис “Delayed”. Серце стукає так, що, здається, його чує весь аеропорт. Якщо я запізнюся — співбесіду не перенесуть. А отже, мої шанси випаровуються, мов цей пар з чашки кави у сусіда навпроти.

Я роблю ще кілька кроків, різко зупиняюсь, дивлюся у вікно, де поки що — лише порожня смуга. І відчуваю, як злиться не тільки розум, а й усе тіло. Навіть кінчики пальців тремтять.

Господи, тільки б він уже сів…

Я знову дивлюся на табло, і цей клятий напис наче глузує з мене. Серце скипає від злості, і я різко розвертаюся. Та роблю це настільки поспіхом, що навіть не встигаю зрозуміти, куди йду. І ось — бац! Я врізаюся у когось, і моє холодне лате розлітається коричневими бризками.

— О Боже! — виривається у мене, коли я бачу, як кава стікає по білосніжній сорочці та темному піджаку незнайомця. — Пробачте! Я… я не хотіла!

Я в паніці риюсь у сумочці, витягую серветки й починаю безладно витирати плями, які тільки розмазуються ще більше. Незнайомець виглядає спокійним, занадто спокійним у порівнянні з моїм хаосом.

— Я сам впораюсь, — його голос низький, рівний і якийсь… стримано-роздратований. Він легким рухом відступає назад, уникаючи моїх спроб “врятувати” його одяг.

— Ні-ні, зачекайте, я зіпсувала, дозвольте хоч… — я простягаю йому вологі серветки, наче це єдина можливість врятувати ситуацію.

Він кидає на мене короткий погляд — уважний, але відсторонений, наче вже вирішив, що я надто метушлива. І, не взявши серветок, просто відмахується.

— Все гаразд, — коротко каже і прямує вперед.

Я, чомусь не відразу усвідомлюючи, що роблю, йду слідом. Мої руки ще простягають йому серветки, а в голові лише одна думка: “це ж я винна.”

Він заходить до вбиральні й зникає за дверима, лишивши мене посеред коридору — з розкритим ротом, липким стаканчиком і пачкою вологих серветок у руці.

Я зітхаю. 

Ідеально, Маргарито. Просто ідеально.

Я ще раз кидаю швидкий погляд на табло й розумію: якщо я затримаюсь бодай на п’ять хвилин — співбесіду можна вважати проваленою. Серце зривається з ритму. Я різко розвертаюся й майже біжу до виходу з аеропорту. Подруга потім пробачить. А от шансів знайти роботу моєї мрії вдруге не буде.

Мчусь крізь скляні двері, вдираюсь на парковку й підбігаю до своєї автівки. Швидко закидаю сумочку на пасажирське сидіння, засовую ключ у замок запалювання й повертаю Один раз. Другий. Третій. Двигун видає лише жалюгідне кхекання й знову глухне.

— Та ти знущаєшся з мене! — кричу, вдаряючи долонею по керму. А тоді ще раз. І ще.

Від злості й безсилля схиляю голову на холодне кермо. Лоб притискається до нього, а я намагаюся хоча б трохи вирівняти подих. Пальці тремтять, у грудях наче камінь, що тягне вниз. 

Ні. Я не здамся. Не зараз.

Розуміючи, що моя автівка остаточно вирішила мене підвести, я виходжу й майже біжу назад до входу аеропорту. Тут завжди стоїть десяток машин таксі, водії виглядають пасажирів. Погляд падає на чорну машину ближче до виходу. Не думаючи ні секунди, підхоплюю спідницю, щоб не заплутатись у ній, і біжу до авто.

Ривком відчиняю задні дверцята й буквально падаю на сидіння, зачинаючи за собою двері.

— Їдьте! Швидко! — видихаю, навіть не піднімаючи очей.

Щаслива, що встигла, я вже готова кричати водієві, аби рушав, коли раптом відчуваю погляд збоку. Повільно повертаю голову — і… о ні. Серце вмить провалюється кудись у п’яти.

Поруч, буквально впритул, сидить той самий чоловік з ідеальною білосніжною сорочкою, на якій ще видно плями від мого лате. Він дивиться на мене так, наче я щойно вдерлася в його особистий простір.

— Ви серйозно? — його голос холодний і рівний. — Це моя машина. Я її перший замовив.

Я ковтаю клубок у горлі, але намагаюся тримати вигляд упевнений.

— Ну то й що? — знизую плечима. — Нам обом — у місто. Я дуже поспішаю. Водію, спочатку відвезіть мене, будь ласка, — швидко називаю адресу.

Незнайомець піднімає брови, наче збирається щось заперечити, але раптом його обличчя змінюється, коли він чує, яку адресу я називаю

— Цікаво… Мені теж туди, — сухо відповідає він.

Я не стримуюсь і плескаю в долоні, відчуваючи, як настрій на мить стає світлішим.