20 Арсен

Не встиг я приїхати на роботу, як почалось... Здавалося, що всі мої підлеглі змовились аби винести мені мозок.

Комусь терміново потрібно було зі мною порадитися, комусь щось підписати, а хтось примудрився наробити помилок і не знав, як їх виправити.

Розібравшись з усіма ними, я безсило відкинувся на спинку крісла. Моя бідолашна голова не витерпіла такої критики і жахливо розболілась.

Викликавши свою помічницю, я попросив її зробити мені каву і дати якісь пігулки від головного болю.

Вдихнувши аромат свіжозвареної кави, я відчув деяке полегшення. Задзвонив мій телефон. Виявилося, що це Ірина.

Сьогодні вона вперше мені телефонувала.

- Так, Ірино, - відповів я, відпиваючи каву.

- Арсене, вибач, що відриваю тебе від роботи... - Почувся її розгублений, тихий голос.

- Пусте. Я, як раз, зробив собі невеличку перерву, щоб випити каву. Ти щось хотіла мені сказати?

- Я... Арсене, ти міг би сьогодні забрати Яну із дитячого садочка? - Запитала Іра, тихенько схлипнувши.

- Що сталося?! Чому ти плачеш, Іро?! Ти зараз в університеті?! - Занепокоївся я.

- Ні... Я в лікарні, - крізь сльози, відповіла Халепенко.

Від почутого, я мало не вдавився кавою. Враховуючи Іркині "таланти", з нею могло статись що заргодно. 

- Чому ти в лікарні? Що трапилось? - Почав допитуватись я, накидаючи на себе піджак і готуючись їхати до Халепенко.

- В універі таке трапилось... - почала розповідати Іра і розплакалась.

Вона ще щось говорила, але я нічого не міг зрозуміти через її плач.

- Заспокойся, Іро. Я зараз буду. В якій саме лікарні ти знаходишся?

Допитавшись з третьої спроби, куди мені їхати, я вскочив в машину і помчав.

Я так і не зміг дізнатись того, що саме сталося з цією бідосею. Я хвилювався, бо не знав, на скільки все серйозно.

Згадавши крихітну, тендітну Халепу, я добряче вилаявся. Ну чому з цією дівчиною постійно щось трапляється?

За що їй таке "щастя"?

Як на зло, поспішаючи у лікарню, я потрапив у клятий затор. Кожна хвилина тяглась так довго, що здавалась цілою годиною.

Щомиті я нетерпляче поглядав на годинник. Зателефонував Ірі, але вона не відповіла.

Це викликало у мене ще більше занепокоєння. Та що ж, в біса, коїться?!

Почекавши кілька хвилин, я знову набрав дівчину, але і цього разу вона не відповіла.

Нарешті я зміг їхати далі. Ірка була такою маленькою, милою, беззахисною а інколи ще й безпорадною, що хотілось їй допомогти і захистити.

Діставшись до лікарні, я знову набрав Халепенко, щоб дізнатись, де саме вона знаходиться.

Цього разу мені пощастило

- Так, - почувся її тихий і наляканий голос.

- Я вже приїхав, де ти знаходишся? Я зараз підійду до тебе.

- В травматології...

Від почутого, я подумки вилаявся і побіг шукати Халепенко.