19 Ірина

Вихідні пролетіли так швидко, що я навіть не помітила. Настав понеділок і треба було йти на заняття.

Ранок "порадував" нас справжньою зливою. Я важко зітхнула, подивившись у вікно і почала збиратись на заняття.

Вдягнувшись, я спробувала привести до ладу своє волосся, яке стирчало на всі боки і робило мене схожою на кумедне опудало.

Доклавши неймовірних зусиль, я, все ж, зібралась і зайшла на кухню, щоб випити кави.

- Доброго всім ранку! - привіталась я з Арсеном та Янкою, які вже були там.

Не знаю, як йому це вдається. За той час, що я збиралась, Царенко встиг не тільки сам вдягнутись, а ще й вдягнув малечу і заплів їй косички.

Тато і донька виглядали ідеально. На їхньому фоні я була схожа на якесь дивне непорозуміння.

- Привіт. Я вже зробив тобі каву, - промовив Арсен, відірвавшись від свого ноутбука.

- Величезне дякую, - сказала я, сідаючи за стіл.

- Тату, я не хочу сьогодні йти в садочок. Там дощ, а я його не люблю, - промовила Янка, копирсаючись ложкою в своїй тарілці зі сніданком.

- Погана погода - це не привід прогулювати заняття в садочку. Крім того, Іра зараз їде в університет, я - на роботу. З ким ти залишишся?

- Я піду разом з Лакі до його няньки, - видала мала хитрунка.

- Світлана Петрівна вже старенька і їй важко буде наглядати за тобою і за песиком. Дощ скоро закінчиться. В садочку на тебе вже чекають нові друзі. Хіба ти забулась, що збиралась показати їм свою Хлою?

- Точно! Забулась! - Говорячи це, Янка вискочила з-за столу і побігла шукати свою улюблену ляльку.

Через двадцять хвилин ми всі разом вийшли із квартири і відвели Лакі  до сусідки.

- Куди це ти? - Здивовано поцікавився Царенко, коли побачив, що я минула його білосніжне авто.

- На тролейбусну зупинку...

- Яку ще зупинку? Сідай в машину. Я спершу відвезу Янку, а тоді і тебе.

- Але...

- Заперечення не приймаються, - промовив Арсен, відчиняючи мені дверцята.

Щойно я сіла, машина рушила. Дорогою Янка розповідала мені про свою нову виховательку і діток, з якими вже встигла познайомитись.

- Арсене, а ти можеш зупинитись трохи далі від універу? - Запитала я, помітивши, що ми вже майже приїхали.

- На вулиці сильний дощ. Ти зараз змокнеш до нитки і парасолька не допоможе.

- Але ж... Якщо хтось із моїх одногрупниць побачить, що ти мене підвіз, таке почнеться... 

- Не вигадуй, Іро... Нічого не станеться. Крім того, подивись, який дощ.

Царенко не став мене слухати і підвіз до самого університету. Важко зітхнувши, я попрощалась з ним і вийшла з авто.

Хоч би мене ніхто не побачив... 

- Халепа! А це, часом, не Арсен Царенко тебе щойно підвіз?! - Почувся поряд писклявий голос Людки Лебеденко.

Трясця! Ну, чому саме вона?! Це ж найгірший варіант з усіх можливих...

- О, Люда! Привіт! Погода сьогодні жахлива...

- Халепа, не заговорюй мені зуби своїми дурницями. Відповідай на моє запитання, - Почала сердитись Людка, наближаючись до мене.

- Тобі здалося... Сама подумай, де той Царенко, а де я? Та він навіть не здогадується про моє існування... З якої радості такий, як він, став би мене підвозити?

- Все це так, але я на власні очі бачила, як ти виходила з його авто...