13 Арсен

Дивлячись на дівчат з цуциком, я ледь стримав усмішку. Стільки надії, стільки хвилювання в їхніх поглядах.

Ірка стояла, затамувавши дихання, а Янка так притисла до себе того бідолашного, мокрого цуцика, що мені навіть стало його шкода. 

Ну, як цим двом можна відмовити? Я почав подумки шукати варіанти вирішення проблем, що виникали з появою у нас домашнього улюбленця і знайшов.

- Песика можете залишити, але з однією умовою...

- Якою? - Запитали дівчата в один голос.

- Я знайду няньку для цього малюка, яка наглядатиме за ним у першій половині дня, а коли повернетесь із садочка, то будете займатись з ним самі. Ви згодні?

- Так! - Радісно заверищали Янка та Іра.

Спостерігаючи за тим, як дівчата стрибають від радості і обіймаються, я не зміг стримати посмішку.

- Дякую, тату! Ти - найкращий! - Промовила мала, обіймаючи мене за ноги.

- Не забувай, що ти побіцяла мені піклуватись про песика.

- Не забуду, - запевнила мене донька і побігла до свого Лакі.

- Я хочу познайомити Лакі зі своїми ляльками, - сказала Яна і взявши цуцика на руки, побігла у свою кімнату.

- Ти зголоднів? - Запитала Іра.

-  Так, дуже.

- У нас є червоний борщ...

- Чудово... 

Іра пішла на кухню, а я рушив слідом за нею. Насипавши в  миску борщ і додавши у нього сметану, Халепенко нерішуче подивилась на мене.

- Арсене, а ти можеш сам поставити миску на стіл. Я не хочу знову чогось начворити...

- Звісно, що можу, - відповів я посміхнувшись.

Борщ у Іри вдався дуже смачним. 

- Дякую. Давно не їв такої смакоти.

- Їж здоровий, - побажала мені Іра і почала збиратись додому.

 Я вийшов у коридор, щоб її провести.

- Ірино, дякую, що сьогодні вступилась за Яну в садочку. Я і уявлення не мав, що її там хтось ображав.

- Яна - чудова дитина і вона мені дуже подобається... Не картай себе... Я впевнена, що ти робиш все можливе, щоб дівчинка росла щасливою.

- Я намагаюсь...

Попрощавшись з Іриною, я повернувся на кухню. Доївши свій борщ, я прихопив Янку і її нового улюбленця і пішов до Світлани Петрівни.

Ця бабця жила в нашому під'їзді на першому поверсі. Вона дуже любила собак і постійно їх підгодовувала.

Я розповів їй про ситуацію, в якій опинився і попросив допомогти нам з цуциком за певну плату.

На моє щастя, Світлана Петрівна з радістю погодилась на такий підробіток і побіцяла із завтрашнього дня взятись за роботу.

Знайшовши няньку для Лакі, я зітхнув з полегшенням. Однією проблемою стало менше.

Не встиг я переступити поріг власної квартири, як задзвонив мій телефон. Це знову був мій батько.

Повагавшись, я прийняв дзвінок.

- Я думав, що ми вже давно все з'ясували...

- Арсене, але ж ти - мій син... 

- Потрібно було думати про це раніше! - Гаркнув я і вибив, бо розумів, що після всього, що він накоїв, не зможу спокійно з ним розмовляти.