10 Ірина

Після пережитого сьогодні стресу, я навіть на бабу Таню і її бурчання не реагувала. Швиденько перекусила бутербродами з чаєм, помилась і завалилась спати.

Мій ранок розпочався підозріло добре і в університет я доїхала без пригод. Все так добре складалося, що я вже почала хвилюватись.

- Арсен! Арсен Царенко приїхав! Я бачила, як він заходив в універ, - радісно повідомила Людка Лебеденко і побігла на його пошуки.

За нею слідом кинулися ще кілька моїх одногрупниць.

- А ти, Халепа, чому сидиш? - Поцікавився Вовка.

- А що я маю робити?

- Теж бігти ловити перспективного кавалера, як це роблять інші дівчата, - сміючись, відповів мій одногрупник.

- У мене немає жодного шансу.

- Вовка, що ти таке кажеш? Наша Халепа - це ходяча катастрофа. Уяви, що станеться з тим мажориком, якщо вона опиниться поряд, - втрутився в нашу розмову Олег.

Почувши його слова, я важко зітхнула, згадавши вчорашній прикрий випадок з тим клятим чаєм.

- І то правда... Це ми, прості смертні, вже звикли до Іркиних фокусів, а мажорик може такого "щастя" і не витримати.

- Ага... Це точно, - сміючись, сказав Олег.

Пролунав дзвінок на пару і студенти почали займати свої місця. З'явилась і Людка зі своїми подружками.

Судячи з їхніх невдоволених облич, Арсена Царенка вони так і не знайшли.

Щойно закінчилась пара, я поспішила в їдальню, щоб встигнути купити собі кекс  і мало не налетіла на Царенка.

Помітивши, що хлопець збирається зі мною заговорити, я кинулась тікати з усіх ніг, забувши і про їдальню і про кекси.

Не знаю, чи Арсен, і справді, не помічає банди своїх фанаток, що всюди бігають за ним, чи тільки вдає це, але дівчата пильно стежать за кожним його кроком.

Оце мені ще не вистачало, щоб його пришелепкуваті фанатки побачили, що він зі мною розмовляє.

Вони ж мені тоді життя в універі не дадуть. Краще я вдома все Арсену поясню, ніж мати зайві клопоти з Людкою і її шаленими подружками.

Залишившись без омріяного кекса з родзинками, я попленталась на наступну пару.

Після занять я пішла у бібліотеку. Задивившись у телефон, я не помітила, як налетіла на Степана Петровича Розумовського, нашого викладача з маркетингу.

І тут почалося... Степан Петрович ніс купу якихось паперів, які тепер валялись на підлозі довкола нас.

- Вибачте... - Промовила я, намагаючись позбирати аркуші.

- Халепенко - ти справжнє чудовисько! Від тебе постійно одні неприємності! Ти примудряєшся зіпсувати все, до чого торкаєшся! - Сердито кричав він, плюючись на всі боки.

Степан Петрович Розумовський завжди мене недолюблював, тому ніколи не втрачав можливості зайвий раз образити і постійно занижував оцінки.

Я мовчки збирала папери, мріючи швидше від нього втекти. Хтось присів поруч і допоміг мені.

Я підняла очі, щоб побачити цю добру людину і подякувати, але не змогла вимовити і слова. Арсен Царенко, зібравши останні аркуші, допоміг мені піднятись.

Хлопець виглядав дуже сердитим. Від його холодного погляду навіть у мене мурашки по спині побігли.

- Я не знав, що до обов'язків викладачів входить знущання над студентками... - Невдоволено промовив він, дивлячись на Розумовського.