Розділ 4

Анабель

Пропозиція біг боса змушує задуматися, та впасти в так званий ступор. Ще ніколи мене так не лякало чиєсь прохання. І фантазія, котра розігралася не на жарт, лише сприяє тому, що нервові закінчення поколює від напруги. Та на відміну від мене, Матіасу це не загрожує. Він несе мене на руках, міцно притиснувши до себе й розказує жартики. Усміхається широко та тепло, змушуючи серденько гучно калатати в грудях. Прикриваю повіки та зітхаю, вдихаючи вже знайомий аромат парфумів. І чому цей поганець так смачно пахне?

— Гей, принцесо, ти там заснула? — смішкуватий тон Матіаса приводить до тями й змушує вкотре за останні секунди напружитися. А якщо він помітить мою розгубленість поруч із ним? Ні, так не годиться! Варто брати себе в руки й не розпорошуватися на випадкові стосунки. Тим паче нині, коли батечко та нав'язаний наречений дихають в потилицю. 

— Заснеш тут, — кажу тихесенько, прикушуючи губу. Але від біг боса нічого не приховаєш. Він зупиняється на виході з клубу й ставить мене на ноги, легенько притримуючи за талію. 

— Що таке, Анабель? — питає, здається й справді стурбовано, скануючи при цьому моє обличчя своїми бездонними очиськами. Ще трохи і я ризикую потонути в цих вирах. 

— Нічого! Просто… — кажу знесилено, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. День видався важкий та емоційно насичений, а тут ще й батько зі своїми погрозами. І звідкіля тільки знайшов мій номер? Невже мати дала?

— Ти засмутилася через каблук? Чи… 

Матіас все ще притримує мене за талію, дивлячись прямісінько у вічі. Його погляд від допитливого перетворюється на стурбований і в моїй грудині починає тьохкати серденько. В цей момент, здається, що я можу довіритися босу й розповісти йому все-все. Можливо, навіть отримаю якусь цінну пораду, або й більше — підтримку у вигляді стовідсоткової сталої заробітної платні та безтерміновий контракт. Ех, рожеві мрії наївної дівчинки…

— Бамболіна, — зрештою каже бос, не дочекавшись моєї відповіді, — Якщо у тебе якісь проблеми, то можеш поділитися. Спробую допомогти. — відчуваю, що він каже це щиро, але не вірю, що зможу розказати. 

— Та ні, — зітхаю, та опускаю погляд на туфельку зі зламаним каблуком в моїй руці, — Просто, день важкий був. Втомилася. 

Бачу як вилиці на обличчі боса рухаються й створюють невдоволену мармизку. Певно жалкує, що врятував дівчину, а подяки не отримає. Подумки усміхаюся своїм роздумам й додаю:

— Але обіцянку виконаю. І завтра принесу презентацію. — дістаю з сумочки телефон й шукаю додаток дешевого таксі. 

— І допоможеш мені з коробками, — наголошує біг бос, злегка всміхаючись кутиками губ. До біса звабливо так! А що б його! 

— Не знаю… не знаю… — дуже сподіваюся, що Матіас зрозуміє моє не бажання допомагати йому з переїздом. Мені й так нелегко спілкуватися з ним в офісі, коли ми наодинці, а тут його власна квартира — закритий простір і нікого, хто б прийшов на поміч. 

— Анабель, не змушуй мене включати боса, — підморгуючи, каже, — і шантажувати тебе. Мені й справді потрібна допомога, а впускати в житло чужих незнайомців, я не бажаю. Там й роботи всього нічого, але я хочу організувати побут найближчими днями, розумієш? 

Зітхаю та підіймаю погляд на боса. Стиснувши губи, обдумую своє рішення. Відмовлюся — ризикую зіпсувати з ним відносини, все-таки робота потрібна. Та й маленька перевага перед Кліфордом занудою мені не завадить. А з іншого боку — Матіас ще той жук, й не має гарантії, що не спробує використати ситуацію. А якщо ще й Кліф дізнається — від пліток не зможу сховатися. 

— Гаразд, — зрештою, кажу, — Але, за однієї умови. Про це ніхто не дізнається. 

В очах Матіас спалахує хтивий вогник. 

— Тобто? 

— На роботі. Ніхто. 

— Бо?

— Бо ще вирішать, що я собі непрофесійним способом намагаюся вибити посаду. — Здається, що моє пояснення цілком логічне, але Матіас чомусь сприймає його по-іншому й починає сміятися. Навіть не хочу знати з чого такі висновки. 

— Нехай, — каже, беручи мене за руку. — А тепер йдемо, бо я страшенно хочу спати. 

— І-? 

— І чим скоріше відвезу тебе додому, тим скоріше потраплю в ліжко. Логічно, так бамболіна? 

Це його “бамболіна” починає дратувати. Знаю, що то гарне слово, Ненсі просвітила, але то як він його вимовляє — ніби спеціально дражнить. 

— А можна мене так не називати? 

— Я подумаю, — відповідає, підхоплюючи мене на руки. Знову. 

— Але ж  я збиралася викликати таксі. 

Мої слова Матіас вдало ігнорує, продовжуючи йти в невідомому мені напрямку, оминаючи групки людей біля клубу та кілька припаркованих поруч автомобілів. 

— Щось не бачу твого автомобіля, — кажу, коли ми відходимо на певну відстань від клубу. — Будемо добиратися пішака? — видаю легкий смішок, уявляючи, як бос буде нести мене на руках, аж до квартири Ненсі. От це був би подвиг!

— Я на таксі. Воно під'їде до зупинки. — пояснює, а потім додає серйозніше:

— Або ж, це викрадення і я так замітаю сліди.