Розділ 2

Анабель

Наступного дня прокидаюся в хорошому настрої. Тягнуся рукою до телефона та дивлюся на циферблат. Годинник вказує о пів на сьому. Значить, не проспала. Подумки, поки ще ніжуся в ліжку, прокручую слова вибачення. Вчора ми з Ненсі до пізньої ночі вигадували, що саме варто сказати та як, аби біг бос повірив в моє покаяння. 

Хмикаю, при думці про це. Адже насправді, попри все, мені не хочеться ні перед ким вибачатися. Сам винен, що виникло таке непорозуміння. Навіщо говорити комусь щось таке, що людина не зможе зрозуміти? Аби вразити? Скоріше навпаки. Хоча, чого я очікувала від того, хто носить брендові речі, дорогущі годинники та не в стані сам собі зробити кави? Манія власної величі так і пищить в кожному його жесті. 

Відкидаю ковдру та спускаю босі ноги на паркет. Прохолода приємно лоскоче стопи. Тихенько ступаю до комода та витягую чисті рушники, а тоді йду в душ. Вирішую, що не буду випендрюватися та вдягати те, що вибрала Ненсі. Її смакам, я звісно, довіряю, але той клаптик тканини важко назвати сукнею. Не дай боже, ще біг бос вирішить, що я його спокушаю. 

Після душу, швиденько снідаю з Ненсі та біжу на роботу. Аби з'явитися в офісі раніше всіх та перехопити біг боса в його кабінеті. Не хочу, аби хтось став свідком мого позору. А що це буде саме так, я впевнена. Італійський поганець не пошкодує мене, враховуючи те, як він кричав вчора. Здавалося, що мені барабанні перетинки лопнуть через його дикий рик. А ще кажуть, що жінки голосні. 

В таксі весь час перевіряю телефон, боячись спізнитися й прошу таксиста об'їхати всі можливі затори. Чоловік тепло всміхається та обіцяє довезти швидко. По приїзду в офіс, дякую таксисту за сервіс та оплачую проїзд, витрачаючи на це чималу суму зі своїх заощаджень. Цікаво, чи не наглістю буде попросити в керівництва аванс?

Йдучи до центрального входу в офіс, розглядаю кожного перехожого, вишукуючи знайомі риси обличчя. Якщо вдасться зустрітися з босом поза його офісом, може не доведеться осоромитися. Та на жаль, дива не стається. 

Без десяти вісім, я входжу в приймальню, весь час оглядаючись. Мої долоні помітно пітніють, а в грудях лоскоче. Відчуваю, як напружуюся навіть від однієї думки, що буду змушена просити вибачення перед цим… типом. 

— Боже, Анабель, зберися… — шепочу, пришвидшуючи крок. 

Проходжу повз стійку рецепції, й радіючи, що працівниці немає на місці, йду далі. Хапаюся за ручку кабінету біг боса та не стукаючи, відкриваю двері. 

Біг бос стоїть біля вікна та розмовляє по телефону. Вдягнений в білосніжну сорочку, вочевидь пошиту на замовлення та темно-сині штани. Він обернений спиною до мене й мені доводиться кашлянути в кулак, аби мене нарешті помітили. 

— Перепрошую… — мій голос мене зраджує, розкладаючись на мільярд нот.

Біг бос повільно повертається, все ще тримаючи слухавку біля вуха. Коли помічає мене, його очі округлюються, а губи розтягуються в подобі лукавої усмішки. 

— Я зателефоную пізніше, — каже, не відриваючи погляд від мене. Ховає телефон в кишеню та складає руки на грудях, натягуючи тканину на м'язах так, що здається — вона от-от трісне. 

— Я б хотіла сказати…  — прискіпливий погляд біг боса не допомагає заспокоїтися, а ще більше розбурхує мою кров. Стою нерухомо, склавши руки перед собою в замок. Нервую, та не через страх. Я давно нікого не боюся. 

— Ну-у… — хтива усмішка не бажає зникати з обличчя засранця й мені доводиться зробити зусилля над собою, аби не… Видихаю повільно, рахуючи слоників в умі, — Я слухаю. 

— Я хотіла перепросити за вчорашнє. 

Усмішка негідника стає ще ширшою, а в очах плигають бісики. Він розуміє, що мені не комфортно та все ж не допомагає. Мабуть, його забавляє дана ситуація. Чи часто жінки просять у нього вибачення?

— Розумію, що ми почали з непорозуміння… — видавлюю з себе кожне слово. Заламаю пальці, стримуючи власних демонів. 

— Ну не ми, а ти, — каже він так безцеремонно, що я на мить завмираю. Дивлюся на нього з подивом, практично не кліпаючи. От же ж поганець!

Що ж, нехай! Анабель, зберися! Твоя ціль варта того, аби потерпіти. — нагадую собі. 

— Гаразд, я. Я помилилася і прошу вибачення. 

— Чудово, — каже бос і я розслабляюся. Невже прокотило? — Але, — хитринки в очах змушують знову напружитися.

— Але? 

Не хочу знати, що це за “але”, однак — вибору немає. Йду на заклання, як та вівця. 

— Ти осоромила мене публічно. Практично весь офіс чув, а вибачаєшся так тихо, що я ледь чую. Хіба цього достатньо? 

Я знала, відчувала, що легко не буде. Але щоб аж так. Та ким він себе вважає? Всередині мене все закипає, та я лише прикушую губу. Мовчу, очікуючи на продовження цієї вистави. Видно ж, що великий хлопчик не звик так легко пробачати образи, особливо, коли вони нанесені жінкою. Сексист, я знала!

— Ще дві секунди назад, я вважала, що просто “вибач” більш ніж достатньо. 

Не можу не сказати бодай щось, поки він стоїть і обмацує мене поглядом. І не приховує цього. Ловелас, клятий! Якби не обставини, він би так зі мною не поводився. Не відомо взагалі, хто б на кого працював! Та прокляття, батько і Купер…