Розділ 1

Матіас

 Прокидаюсь під нестерпно гучний дзвінок будильника. І хто придумав, що бос має зранку ходити до офісу?

В голові прострілює біль після вчорашньої випивки та надто короткого сну. Підводжусь з ліжка й тягнучи покривало за собою, розкриваю струнку білявку, яка міцно спить. Al diavolo! (1) Я й забув про неї. 

— Зробив хорошу справу, називається. — обурююся, нахиляючись до сплячої принцеси й накидаю на неї покривало. З проблемами потрібно розбиратися поступово. Спочатку контрастний душ — потім блондиночка. 

Підіймаюся з ліжка та йду у ванну. Приймаючи душ, намагаюся відбудувати у пам’яті події учорашнього вечора. Ми з Ензо вкотре святкували переїзд сюди. Святкували доти, поки Ензо не вирішив кинути мене й на “крилах кохання” поспішити до Клер. І щойно я рушив пройтися клубом в пошуках когось з приємними формами, як в мої обійми впала білявка з яскравим макіяжем. Притримав її за талію й ненав’язливо запитав чи не бажає познайомитись ближче. Блондинка мовчки кивнувши, покірно пішла до мого авто. 

Та щойно ми приїхали до готелю, на мене чекав сюрприз — дівчина заснула міцним сном. І жодні спроби пробути її не допомагали. Джентльмен в моїй душі не дозволив дівчині спати прямо в авто, тож, взявши її на руки, я приніс скарб у свій номер та поклав на своє ліжко. Cavolo!(2) Я провів ніч з дівчиною навіть не торкаючись її! Тертя під час сну не рахуються.

Обтягую рушником стегна та виходжу з ванної кімнати. І що я бачу? Ліжко пусте. А дівчини наче й не бувало. Треба ж! А ще якихось пів години тому її не можливо було розбудити.

Окидаю кімнату поглядом на той випадок чи не прихопила вона чогось зі собою. На мій подив чи щастя, все на місцях. І навіть клятий телефон, який знову розривається гучною мелодією. Щоправда, цього разу це дзвінок.

— Слухай, я трохи припізнюсь, ти там не розжени кандидатів своїми жартиками. — каже друг, щойно я натискаю зелену кнопку. 

— Ензо, ти ріжеш мене без ножа. Знаєш же, що я не з’являюсь там вчасно. — пояснюю, сподіваючись, що він мене почує. Однак… 

— Ну то хоч цього разу постарайся. — весело відповідає Ензо й скидає дзвінок. Прекрасно! Закочую очі та йду вдягатися. 

Натягую штани й сорочку в якій відразу закочую рукава, та виходжу. По дорозі насвистую улюблену мелодію і, витративши зайві пів години у заторах, зрештою добираюся до офісу.

Підіймаюся на потрібний поверх й швидким кроком прямую до кабінету. Свого кабінету. На відміну від Лос-Анджелесу тут кабінет є у кожного, а не один на двох. Щоправда, помічника ми беремо поки одного на двох.

У невеликій приймальні сидить кілька кандидатів та кандидаток. Швидко вітаюся та кинувши коротку фразу “Розпочнемо за кілька хвилин”, зникаю за дверима.

— Пробачте, — у дверях мого кабінету з’являється руда голова хлопчини — Відтоді, як Ви сказали, що розпочнемо за кілька хвилин, минуло пів години. Ви будете проводити співбесіду, чи вона перенесеться?

Питання “одного з” вганяє в ступор. Адже співбесіду мав проводити Ензо. І я чесно виконав прохання: нікого не займав та не жартував. Спеціально сиджу тут, в очікуванні дива. Тобто помічника, який нарешті буде готувати каву.

— Звісно, співбесіда відбудеться. — Зрештою відповідаю й метикую, як бути далі. Адже я більш по технічній частині, а не по кадрах. — Мій партнер затримався в дорозі. Тебе, як звати?

— Кліф. — відповідає, поправляючи окуляри.

— Так от, Кліфе, я зв’яжуся з Ензо. Але певен, що ми от-от розпочнемо.

Говорю навмисно повільно, аби мати час зрозуміти чого Ензо немає і що робити далі.

Рудий задоволено кивнувши, зникає за дверима, а я набираю номер до друга. Але той вперто не відповідає на дзвінок. Та я не втрачаю надії й пробую знову й знову. Аж поки друг не відповідає.

— Ензо, ти казав, що от-от з’явишся. У тебе співбесіда!

— У нас, Матіасе, у нас! У мене з’явились справи. Як-не-як сьогодні Валентинів день! — пояснює він, наче малій дитині. Та варто почути тонкий смішок поміж слів Ензо, як я все розумію. Клер. От його справи. — Обери ти когось. Зрештою, це всього лиш помічник. Записати справи та розкласти папери кожен зуміє. — наостанок кидає та розриває дзвінок.

Він жартує?! Я не планував співбесіду. Al diavolo! (1) — зрештою видихаю та все ж закриваю теку з новим проєктом. Як сказав Ензо — оберу кого забажаю.

— Кліфе! — гукаю трохи гучніше, хоча, чомусь певен, що хлопчина не так вже й далеко, та відразу почує поклик. — Заходь, розпочнемо співбесіду з тебе. — помічаю задоволену посмішку й хмикаючи, вказую на вільний стілець.

Беру резюме, яке простягає хлопчина й розпитую про мотиви працювати саме в нашій компанії. Не знаю, чи то він гарно підготувався, чи то й справді такий є, але він мені подобається. І я майже готовий зупинити свій вибір на ньому. Та для спокою душі спілкуюсь з наступними кількома кандидатами. 

— Дозволите? — звучить ніжний голос чергової кандидатки, і я спершу механічно киваю, а тоді підводжу голову й не вірю своїм очам. Це ж та дівчина, яку я “підчепив” у клубі. Або ж її сестра близнючка. Що мало ймовірно. 

— Я Анабель Лем’є. — представляється вона, усміхнено. — Я маю досвід роботи в… — блондиночка розтуляє вуста, аби розповісти завчену на пам'ять інформацію(що очевидно) та я не слухаю. Зате уважно стежу за її жестами, намагаючись вгадати справжні наміри дівчини.