Розділ 27

До вокзалу Лейпцига лишалося щонайбільше хвилин десять пішки, і саме ці десять хвилин небо обрало для того, щоб остаточно розчаруватися у власному терпінні.

Усе почалося невинно --- сіра мла, що давно висіла над містом з самого ранку, раптом згустилася, потемніла, ніби хтось там, нагорі, нарешті знайшов вимикач і вирішив перевірити його на максимальній потужності. Перші краплі впали великі, рідкісні, майже показові, а за тридцять секунд їх змінила справжня злива --- та сама, обвальна, без передмов і напівтонів, якою вміє вибухати небо над Саксонією, що тижнями заощаджувало опади, щоб потім вихлюпнути їх разом, ніби за рахунком за прострочену оренду.

--- Біжимо! --- крикнула Залла, хоча кричати вже було майже безглуздо --- злива глушила слова ефективніше за будь-який гучний концерт, а видимість скоротилася до розмитих силуетів вивісок і мокрих фасадів прибуткових будинків, що тяглися вздовж вулиці охайним строєм епохи грюндерства.

Порятунок виявився метрів за двадцять --- навіс над закинутим входом до якогось колишнього складу, дивом уцілілого серед новобудов і реновації, що зжерла половину старого промислового кварталу. Парасольок не було ні в неї, ні в Хуго --- обоє вийшли з дому з тією безтурботною впевненістю в добродушному характері німецького літа, яка рано чи пізно карає кожного туриста й половину місцевих мешканців.

Під навісом виявилося тісно, але сухо --- відносно сухо, тому що вітер, що додався до зливи секунд через сорок після початку основної дії, гнав водяний пил під будь-який мислимий кут укриття, ніби твердо вирішив довести справу до кінця й не лишити сухим жодного квадратного сантиметра одягу випадкових перехожих.

--- Ну от, --- Хуго обтрусив краплі з волосся жестом людини, що остаточно змирилася з долею, --- а говорили, літо в Німеччині сухе й передбачуване.

--- Хто говорив? --- Залла хихикнула, підтягуючи мокрі плечі. --- Явно не той, хто хоч раз виходив з дому без прогнозу погоди на сім днів наперед.

Вітер тим часом посилився ще, зриваючи з найближчих дерев цілі жмені листя впереміш із бризками, а злива барабанила по бляшаному козирку навісу з тією наполегливістю, яка зазвичай властива барабанщикам, остаточно впевненим у власній незамінності для гурту.

І от тоді, дивлячись перед собою на протилежний бік вулиці, де довгий бетонний паркан будівельного майданчика був розписаний графіті --- розмашистими, яскравими, цілком професійними на вигляд, що зображували чи то космічний пейзаж, чи то чийсь запалений сон про джунглі, --- Залла помітила щось, що змусило її різко вчепитися в рукав куртки Хуго.

--- Дивись, --- прошепотіла вона, хоча шепіт у такій зливі був жестом суто символічним, радше даниною моменту, ніж реальною необхідністю.

Серед спреєвих фарб і хаотичних ліній малюнка, там, де на стіні красувалася особливо розмашиста абстрактна композиція, ніби художник у момент натхнення вирішив зобразити щось середнє між вибухом і квіткою, почало проступати сяйво --- те саме, впізнаване до дрожу в колінах сяйво, тепле, перламутрове, злегка колишливе, ніби повітря в цьому місці забуло, як належить поводитися звичайному повітрю.

--- Не може бути, --- видихнув Хуго, забувши на секунду навіть про те, що вода продовжує заливатися за комір з наполегливістю, гідною кращого застосування.

Портал --- якщо це справді був він, а не якийсь інший, ще дивніший різновид оптичного обману --- поводився нервово, ніби й сам насилу переносив негоду. Він то розгорався яскравіше, проступаючи виразним сяйвом крізь шари фарби, то тьмянів майже до повного зникнення, а одного разу навіть змістився --- буквально переповз на метр лівіше, туди, де на стіні красувався намальований кимось велосипед з непропорційно величезними колесами, ніби портал сам обирав найдостойніше з художньої точки зору місце для тимчасової прописки.

--- Він рухається, --- Залла гарячково порпалася в сумці, промоклій наскрізь, але якимось дивом зберегла вміст відносно сухим завдяки щільно застібнутій внутрішній кишені. --- Дзеркало, де ж дзеркало...

Венеційське дзеркальце Аріани, що давно перекочувало до Залли після довгих перемовин про справедливий розподіл артефактів між членами компанії, нарешті виявилося на самому дні сумки. Залла вихопила його, здійняла перед собою, намагаючись упіймати відображення мерехтливої плями на стіні навпроти.

Але злива була безжальна й до оптики теж --- водяний пил тут-таки обліпив поверхню дзеркала дрібними краплями, розмиваючи зображення до повної нерозбірливості, а пориви вітру змушували руку тремтіти, додаючи до загальної картини ще й банальне людське трясіння.

--- Нічого не видно, --- з досадою прошипіла Залла, безуспішно протираючи скло рукавом промоклої куртки, від чого розмазані краплі лише перетворилися на патьоки, анітрохи не покращивши огляд. --- Як на зло, саме зараз!

Хуго, замість того щоб панікувати разом з нею, просто стояв і дивився --- на мерехтливу пляму на стіні, на струмені дощу, що стікали по графіті кольоровими патьоками, ніби сама фарба розповзалася під натиском стихії, і на обличчя Залли, спотворене тією сумішшю азарту й розчарування, яка з'являється в людей, коли диво опиняється буквально за двадцять метрів, але вперто не бажає даватися в руки на умовах спостерігача.

--- Облиш дзеркало, --- сказав він нарешті, перекрикуючи шум зливи. --- Просто дивись. Може, воно й не для того, щоб дивитися крізь скло. Може, досить бачити напряму.

Портал на стіні блимнув ще раз, ніби у відповідь на слова, а потім, так само раптово, як і з'явився, почав тьмяніти --- спершу по краях, потім до центру, поки від нього не лишилося лише невиразне, ледь вловиме марево, майже невідмінне від звичайного викривлення повітря над мокрим асфальтом у спекотний день, тільки зараз день був аж ніяк не спекотний.

А потім --- злива стихла.

Не поступово, не з тьмяніючою мжичкою, а тим самим різким манером, яким почалася --- ніби хтось нагорі переконався, що вистава вдалася, і вимкнув воду з чистою совістю виконаного плану. Хмари розступилися неохоче, показавши вузьку смугу несподівано яскравого, майже ображеного своєю довгою відсутністю сонця, і весь квартал навколо раптом заблищав мокрими поверхнями з тією щедрістю, з якою природа зазвичай демонструє каяття після влаштованого нею ж неподобства.