Розділ 26

Рік у Гріммі минув рівно так, як минає рік у маленькому саксонському місті --- за розкладом, без сюрпризів, хіба що з належною зміною декорацій за вікном: спершу обсипалися каштани на площі, встеливши бруківку тим особливим слизьким килимом, об який щоосені спотикалися ті самі необережні туристи; потім вдарили морози, акуратні, німецькі, без російського розмаху, зате з ідеально розчищеними до сьомої ранку тротуарами; потім сніг розтанув з тією ж діловою пунктуальністю, з якою прийшов, поступившись місцем бездоріжжю, а бездоріжжя --- несміливій весні, яка в цих краях завжди виглядає так, ніби вибачається за власне існування, перш ніж остаточно наважитися й стати повноцінним літом.

Життя текло своєю чергою з тією впертою буденністю, яка зовсім не зважає на те, чи пережила людина контакт із надприродним, чи просто з'їздила на вихідні до тещі. Борут, як і раніше, копирсався в закутках інтернету на замовлення клієнтів, частина з яких і далі телефонувала з металевим брязкотом на фоні, а частина --- з офісів настільки стерильних, що здавалося, ніби там навіть пил боїться осідати без дозволу відповідної служби безпеки. Хуго дописав давно обіцяну статтю про патерни цифрової поведінки закритих спільнот, від чого в його професійних колах трохи виросла репутація людини, що знає про лаоську діаспору більше, ніж сама діаспора про себе. Аріана й Залла встигли двічі посваритися й двічі помиритися через цілком побутові речі --- хто лишив брудну сковорідку і чия була черга купувати молоко, --- причому обидві сварки завершувалися тим самим італійським темпераментом, який умудрявся перетворити примирення на не менш енергійну подію, ніж сама сварка.

А портали не з'являлися.

Не те щоб їхня відсутність перетворювала життя на похмуре животіння --- компанія продовжувала збиратися, жартувати, ходити в кафе з жовтими фіранками, їздити до Дрездена по морозиво й обговорювати черговий корейський серіал з тією ж невтомною відданістю жанру. Але десь на дні буденності, тихо, без драматичних жестів, оселилося нове, раніше незнайоме відчуття --- не нудьга, ні, нудьга передбачає порожнечу, а тут порожнечі якраз і не було, справ вистачало на всіх. Відчуття точніше було б назвати покинутістю.

Ніби диво, одного разу зійшовши, потім мовчки розвернулося й пішло, не лишивши адреси, за якою можна було б написати листа з питанням «а ти взагалі повернешся?»

--- Знаєш, на що це схоже, --- сказав якось Хуго, коли вони з Борутом вкотре стояли на березі Мульде, тепер уже без жодного приводу, окрім звички --- місце давно перетворилося на їхній негласний штаб для розмов, що потребують річки як мовчазного співрозмовника. --- На те відчуття, коли листуєшся з людиною, яка тобі подобається, а потім вона раптом замовкає на місяці без пояснень. Ти ніби живеш далі, працюєш, зустрічаєшся з друзями, а десь у фоновому режимі телефон продовжує лежати екраном догори, про всяк випадок, ніби от-от прийде повідомлення.

--- Романтична метафора для опису стосунків з міжпросторовим явищем, --- хмикнув Борут, утім, без насмішки, радше з упізнаванням власного стану в чужих словах.

--- А чим портал гірший? --- Хуго знизав плечима. --- Теж з'являється без попередження, зникає без пояснень і явно не вважає за потрібне перед нами звітувати про свої плани.

Знахідки тим часом, акуратно розставлені Заллою на полиці біля вікна, продовжували пилюжитися музейним експонатом власного маленького, ніким не фінансованого музею --- камінці півколом, деревинка в центрі, венеційське дзеркало ззаду, що відображало всю композицію з тією безпристрасністю, з якою відображало б будь-яку іншу ікебану, опинися вона там. Срібло й те, що всі за інерцією продовжували називати золотом, давно повернулося з ломбарду --- оцінювач, літній саксонець з лупою, що приросла до ока настільки міцно, що здавалася частиною анатомії, підтвердив справжність обох металів з такою байдужістю, ніби щодня оцінював артефакти невідомого походження, --- і відтоді мирно лежало в тій самій полотняній торбинці, не приносячи ні найменшого доходу, ні найменшого одкровення.

Легенди, вивчені з завзяттям, гідним кращого застосування, теж не принесли рішучого прориву --- назбиралася вражаюча колекція історій про чарівні двері, дзеркала, що ведуть в інші світи, і охоронців таємних знань, але жодна легенда не містила внятної інструкції, як, власне, ввічливо постукати в двері самому, якщо вони раптом перестали відчинятися самі собою.

--- Проблема ж не в тому, що ми не знаємо, де шукати спеціаліста, --- сказала якось Аріана за черговим вечірнім чаєм, який цього разу хоча б не встиг охолонути до повної кімнатної температури. --- Проблема в тому, що ми поняття не маємо, як самим запустити процес. Портал з'являвся сам, двічі, без нашої усвідомленої участі. А як змусити його з'явитися знову --- ціла загадка, на яку жодна легенда так і не дала прямої відповіді.

--- Може, річ узагалі не в нас, --- зауважила Залла, розглядаючи свою чашку з тією зосередженістю, за якою в неї зазвичай ховалася розчарована логіка. --- Може, портал з'являється за розкладом, який пишемо не ми, а хтось інший, чиї мотиви нам невідомі і, можливо, ніколи не будуть відомі.

--- Втішна думка, --- сухо зауважив Борут.

--- Я не казала, що втішна. Я казала, що ймовірна.

За вікном мрячив той характерний для кінця весни в Саксонії дощ, який не йде всерйоз, а ніби приміряється, чи варто взагалі починати, --- легкий, необов'язковий, радше символічний жест природи, ніж справжнє опадове явище. Грімма під цим дощем виглядала особливо затишно й особливо байдуже водночас --- черепичні дахи поблискували вологим глянцем, хтось унизу поспішно пробігав повз вікно з парасолькою, яка явно була куплена виключно для годиться, а не для реального захисту від подібної мжички.

Хуго довго мовчав, дивлячись у це саме вікно, а потім вимовив те, що, судячи із загального виразу облич навколо столу, вже не перший тиждень крутилося в голові в кожного, просто ніхто не наважувався озвучити першим.