Розділ 24

Найкрасивіше було б розповісти цю історію інакше.

Щось у дусі пізнього вечора --- тієї самої години, коли звичайний будинок перестає бути просто будинком, а перетворюється на замкнений простір, де кожен скрип мостини звучить значущіше, ніж мав би, а світло єдиної лампи вихоплює з темряви не стільки предмети, скільки їхні тіні, набагато балакучіші за самі предмети. Компанія, вкотре розклавши на столі здобуті камінці, срібло й деревинку неясного, але явно нежартівливого походження, сидить у цьому вузькому колі жовтого світла, а за вікном --- не дрезденська барокова листівка, а щось доречніше нагоди: низьке, беззоряне небо над Гріммою, вітер, що пробує на міцність віконні рами, і та особлива тиша старих німецьких будинків, у якій виразно чутно, як десь у стінах осідає на ніч сама будівля, ніби дім із зітханням вмощується зручніше перед тим, як впустити в себе чужу таємницю.

Хтось нервово крутить знахідку в пальцях, світло лампи дробиться в потьмянілому сріблі, а на обличчях читається та суміш рішучості й забобонного трепету, яка належиться героям у момент, коли вони нарешті визнають --- реальність більше не підкоряється попереднім правилам.

І в цій красивій версії в кутку кімнати, звісно, зобов'язаний бути присутнім Амір --- не той, що розвалився на дивані з телефоном у руках, яким його зазвичай заставали в реальності, а той, що стоїть біля вікна спиною до всіх, силуетом на тлі негоди, з тією важкою, нелюдською нерухомістю, яку помічаєш не одразу, а лише пробувши з ним в одній кімнаті достатньо довго, щоб зрозуміти: звичайні люди так не стоять, не вміють вимикати з тіла всяке нетерпляче тремтіння, властиве живим істотам, що чекають на автобус, ліфт чи власну чергу говорити. У красивій версії саме в цю мить він обертається --- повільно, ніби вся вага чогось прадавнього й до кінця не проговореного розгортається разом з ним, --- і вимовляє ті самі слова, заради яких, по ідеї, і затівався весь розділ: що він зовсім не спритний маніпулятор зі швидким гіпнозом напоготові проти випадкових лиходіїв, яким його іноді напівжартома називали за швидкість реакції та обеззброюючий шарм, а найсправжнісінький джин, що довірив їм --- з доброї волі, всупереч будь-якій обережності власного народу --- частину таємниці свого існування.

Красиво. Драматично. Кінематографічно, з правильною долею саспенсу, гідною хорошого вечора біля каміна з поганими передчуттями замість десерту.

Тільки неправда.

Амір того вечора, про який насправді йдеться, узагалі був не в Гріммі, а в компанії Андреа дивився кулінарне шоу з тим дитячим захватом, з яким дивився геть усе нове для себе в людському світі --- від футбольних трансляцій до реклами прального порошку, --- і рішення, про яке далі йтиметься, було ухвалено цілком без його участі, без урочистості, без низького неба й скрипучих мостин.

Насправді все сталося набагато прозаїчніше --- у джелатерії на одній з тих дрезденських вуличок, що спеціалізуються на туристах із фотоапаратами й місцевих студентах з обмеженим бюджетом, за столиком, заляпаним краплями розталого морозива, серед гулу чужих розмов і запаху вафельних стаканчиків, який у цьому закладі, здається, уже ввібрався в саму штукатурку стін.

Дрезден цього сонячного, але по-осінньому прохолодного дня виглядав так, ніби спеціально позував для листівки --- барокові фасади виблискували свіжовимитою позолотою, Фрауенкірхе височіла над дахами з тією гідністю відновленої з руїн будівлі, яка, здається, і досі трохи дивується власному існуванню, а туристичні групи текли площами розміреними, слухняними струмочками, зупиняючись виключно в місцях, позначених путівниками як обов'язкові для фотографування.

Джелатерія називалася просто, без викрутасів --- щось на кшталт «Dolce Vita», хоча єдина dolce vita, доступна відвідувачам цієї години, обмежувалася вибором між тридцятьма сортами морозива й питанням, брати подвійну порцію чи виявити силу волі й зупинитися на одинарній.

Компанія розташувалася за кутовим столиком --- тим самим, звідки відкривався вид на всю вулицю цілком, включно з вуличним музикантом, що безуспішно намагався зібрати хоч якусь аудиторію для своєї скрипки, яка звучала, утім, радше як скарга, ніж як музика.

Розмова давно пішла від початкової теми --- планів на вихідні --- у сферу набагато важливішу й набагато емоційно заряджену: новий корейський серіал, який дівчата встигли проковтнути за неповний тиждень з тією хижою швидкістю, з якою зазвичай поглинають контент люди, що втратили будь-який контроль над поняттям «ще одна серія перед сном».

--- Ні, ну ти уявляєш, --- Аріана махнула ложечкою, впустивши краплю фісташкового морозива на стіл з тією чудовою байдужістю до наслідків, якою відрізняються люди, повністю захоплені сюжетом чогось набагато важливішого за акуратність, --- він же весь серіал думав, що вона зрадила його, а насправді вона просто прикривала молодшого брата! І тільки в передостанній серії все розкривається!

--- А актор, який грає старшого брата, --- підхопила Залла з придихом, --- ти бачила його очі в сцені на даху? Це ж витвір мистецтва, а не людське обличчя.

Борут перезирнувся з Хуго через стіл --- мовчки, але з тією красномовною чоловічою солідарністю, що не потребує слів, а виражається виключно піднятою бровою й легким рухом кутика рота.

--- Принаймні, --- зауважив Хуго, відправляючи до рота ложку шоколадного пломбіру з виглядом людини, звиклої шукати позитивні сторони в будь-якій ситуації, --- це всього шістнадцять серій. Могло бути гірше.

--- Наскільки гірше? --- уточнила Аріана з удаваною образою на явну відсутність ентузіазму з боку чоловічої половини компанії.

--- Турецький серіал моєї тітоньки, --- Хуго закотив очі з перебільшеним драматизмом. --- Сто двадцять серій, і це тільки перший сезон. Вона передивляється його втретє за п'ять років, щоразу плачучи в тих самих місцях з тією ж інтенсивністю, ніби бачить уперше. Латиноамериканські мильні опери моєї сусідки по гуртожитку в університеті були ще гірші --- там сюжет закручувався настільки, що навіть сама сусідка посеред сезону плуталася, хто чий брат, а хто насправді давно померлий батько, воскреслий під іншим ім'ям.