Розділ 22

Грімма зустріла їх тим особливим, трохи заступницьким спокоєм, яким невеликі саксонські містечка зустрічають своїх блудних синів, що повернулися з мандрів, --- ратуша на площі так само примружувала вузькі вікна на нечисленних перехожих, бруківка блищала після ранкового миття вулиць, а з пекарні на розі тягло тим самим запахом кориці, який, здавалося, ніколи не вивітрювався з повітря міста цілком, а лише тимчасово відступав перед сильнішими ароматами на кшталт дощу чи свіжоскошеної трави.

Борут і Хуго повернулися зі знахідками, схованими в сумці з тією ретельністю, з якою контрабандисти ховають товар від митниці, хоча єдиною митницею, якої варто було боятися, була цікава сестра одного з них, здатна унюхати секрет крізь двоє зачинених дверей і підкладку рюкзака.

Але секрет протримався рівно до першої спільної вечері, після якої обидва, не змовляючись, зізналися, що приховувати далі --- заняття мученицьке й безглузде. Коштовності справили на Лейлу належне враження вже по відеозв'язку, а особистий огляд камінця наживо змусив її замовкнути на добрих півхвилини --- рідкісне досягнення для істоти, яка зазвичай не втрачала нагоди вставити їдку репліку в будь-яку паузу світобудови.

І от тоді-то, десь між другим келихом вина й обговоренням, кому належить зберігати знахідки --- тобто приблизно посередині вечора, --- у Борута з Хуго прокинулася пристрасть, яку обидва спершу засоромилися б назвати своїм ім'ям, але яка по суті своїй була найзвичайнісінькою дитячою одержимістю пошуками скарбу.

Не те щоб хтось із них спеціально хотів виключити решту з процесу --- ідея копати наодинці, без Залли, без Аріани, без усієї галасливої компанії, просто не спадала їм на думку як змова. Змови не було зовсім, була лише та особлива, майже соромна нетерплячість, знайома кожному, хто в дитинстві закопував у дворі «секретик» під скельцем і потім днями поспіль мучився бажанням відкопати його раніше строку, хоча весь сенс секретика полягав саме в очікуванні.

Місце обрали швидко: галявинка біля старого стрільбища на околиці міста, там, де одного разу вже промайнув портал --- не так урочисто, як на балтійському пляжі, а мимохідь, спалахом, який тієї миті списали на що завгодно, крім справжньої причини, і от тепер цей спалах знову спливав у пам'яті обох з недвозначною ясністю.

Зранку, утім, довелося покірно віддати всі сили роботі --- замовник, що нарешті повернувся зі своїх загадкових металевих брязкотів, обрушив на них потік завдань з таким ентузіазмом, ніби компенсував власне запізнення подвоєною вимогливістю до чужої пунктуальності. Борут просидів за аналізом до обіду, очі сльозилися від екрана, а Хуго тим часом героїчно боровся з базою даних, що розрослася за час їхньої відсутності до розмірів невеликого болота.

Але після обіду, коли нарешті замріла свобода й лопати --- цього разу справжні, дорослі, куплені в місцевому господарському магазині, а не позичені у фікусів рецепції, --- уже стояли біля дверей у готовності до виступу, небо над Гріммою вирішило інакше.

Злива почалася не поступово, не з попереджувальною мжичкою, а одразу, цілком, ніби хтось нагорі перекинув велетенське відро --- саксонське небо взагалі відрізнялося особливою прямотою в питаннях опадів, жодних недомовок, жодного «можливо, буде дощ», одразу відкритим текстом, усією потугою атмосферного тиску.

--- Ну звісно, --- тільки й сказав Хуго, дивлячись у вікно на потоки води, що стікали по склу з рішучістю, яка не лишала жодних сумнівів у результаті суперечки між планами людини й примхами природи.

--- Портал, напевно, спеціально чекав моменту, щоб з нас поглузувати, --- Борут відставив лопату назад до стіни з тим скорботним зітханням, яким проводжають скасоване свято.

Розкопки довелося відкласти. День --- не страшно. Але дощ, всупереч усім прогнозам і молитвам, зарядив на кілька діб поспіль, той самий похмурий, методичний, середньосаксонський дощ, який не визнає пауз, не влаштовує драматичних злив і затиш, а просто йде, йде і йде, ніби взяв на себе зобов'язання перед кимось невидимим виконати тижневу норму опадів строго за графіком, без скорочень і премійних вихідних.

Грімма в таку погоду перетворювалася на місто з особливим, злегка меланхолійним шармом --- мокра бруківка відображала ліхтарі розмазаними жовтими плямами, туристи, яких у цю пору року й без того було небагато, зникали зовсім, а місцеві мешканці пересувалися вулицями з тією приреченою рішучістю, з якою ходять люди, давно змирені з кліматом рідного регіону і перебудували під нього весь життєвий уклад --- від розкладу прання до вибору взуття.

Тим часом повернулися Залла й Аріана --- засмаглі, задоволені, повні вражень від Тревізо, де, судячи з розповідей, бабуся Аріани влаштувала черговий кулінарний марафон, після якого обидві зізнавалися, що бачити пасту найближчий місяць не мають наміру категорично, хоча обидві чудово розуміли --- ця обіцянка протримається максимум до наступного походу в італійський квартал Грімми, де така клятва зазвичай розбивалася об перший же аромат свіжого базиліка.

Аріана привезла з поїздки не тільки сувеніри й зайві два кілограми, тактовно не обговорювані вголос, а й знахідку іншого, набагато інтригуючого порядку --- маленьке дзеркало в потьмянілій срібній оправі, куплене на розвалі старого мотлоху десь у закутках Тревізо, у продавця з тією зовнішністю й манерою триматися, яка змушує засумніватися в чесності, але водночас і купити запропоноване просто зі спортивного інтересу.

--- Він присягався всіма святими Венеції, --- розповідала Аріана за вечерею, крутячи дзеркальце в руках з тією гордістю колекціонера, для якого походження речі важливіше за її реальну цінність, --- що це фрагмент справжнього венеційського дзеркала, сімнадцяте століття, з майстерні на Мурано. Розбите, оправлене заново, але автентичне. Звісно, я йому не повірила ні на секунду --- з таким самим успіхом він міг продати мені уламок розбитого автомобільного скла з історією про особисту яхту дожа. Але дзеркало гарне, і ціна була смішна, тож я вирішила: нехай буде.