Розділ 18 у Клайпеді

Клайпеда зустріла їх вітром, що дув одразу з усіх боків водночас - балтійська особливість, яку місцеві звуть бризом, а приїжджі зазвичай звуть словами міцнішими. Місто стояло сіре, охайне, трохи ображене на те, що літо закінчилося, і тепер готувалося пережити чергову зиму з гідністю портового ветерана, що бачив німців, совєтів і туристів, які фотографують пеліканів, яких тут зроду не водилося.

Готель виявився пристойним - три зірки, сніданок з восьмої, вигляд з вікна на дах сусіднього будинку й краєчок затоки, якщо стати навшпиньки й нахилити голову під правильним кутом, який Хуго опанував за перші ж п'ять хвилин перебування з наполегливістю, гідною кращого застосування.

Замовник зателефонував увечері першого дня, вибачливим тоном людини, яка знає ціну чужому часу, але не готова пожертвувати власним.

- Справи затримують, - сказав він у слухавку, і було чутно, як десь на фоні брязкає метал, ніби розмова велася посеред будівництва або, чого доброго, розбирання цеху. - Пару днів, максимум три. Готель я оплатив, почувайтеся вільно, відпочивайте.

- Відпочивати за чужий рахунок - недооцінена насолода, - зауважив Борут, кладучи телефон на стіл з виглядом людини, якій щойно подарували позаплановану відпустку.

- Особливо коли чужий рахунок належить людині, що займається речами, про які краще не питати детально, - додав Хуго, вже гортаючи мапу міста в пошуках найближчого господарського магазину.

За годину вони вийшли звідти з двома розкладними кріслами - брезентовими, скрипучими, безнадійно туристичними - і термосом, який Хуго вибирав з тією ж серйозністю, з якою інженери вибирають деталь для космічного апарата.

Пляж під Клайпедою наприкінці вересня виглядав так, ніби його спеціально підготували для зйомок фільму про самотність і осмисленість існування - пісок кольору мокрого асфальту, рідкісні сосни, зігнуті вітром у позу вічного вибачення, і море, яке цієї години вирішило поводитися пристойно: без шторму, без драми, просто мірний, майже лінивий приплив, ніби вода теж втомилася за літо й тепер рухалася за розкладом пенсіонера.

Крісла розставили метрів за десять від кромки, там, де пісок ще тримав форму, але вже відчував наближення води.

- Гарне місце, - сказав Хуго, розливаючи чай по кришках термоса з точністю бармена, що відмірює порції дорогого віскі. - Тихо. Ні порталів, ні джинів, ні клієнтів з металевим брязкотом на фоні.

- Ти наче замовляєш біду, вимовляючи це вголос, - Борут забрав свою кружку-кришку й вмостився в кріслі з тим скрипом, який видає тільки новий, жодного разу не сидиний брезент.

Якийсь час мовчали. Вітер тріпав волосся, чайки над водою то падали каменем, то злітали, розчаровані здобиччю, а приплив методично зализував лінію берега, стираючи і заново малюючи її з наполегливістю художника, якого ніхто не просив, але який усе одно продовжує роботу.

- Знаєш, - сказав Хуго, дивлячись на горизонт, де сіре небо зливалося з сірою водою в єдину безпросвітну акварель, - я в дитинстві мріяв не про це.

- Про що мріяв?

- Про драконів. Класично, банально, як половина естонських дітей мого покоління - завдяки одній книжці, яку нам усім читали в школі. Хотів літати верхи на драконі над лісом, щоб унизу всі махали руками.

- А отримав цифровий слід, лаоську діаспору й брезентове крісло на балтійському березі, - хмикнув Борут.

- Саме так. І знаєш, що найприкріше? - Хуго обернувся, і в його голосі прозвучала інтонація, за якою стояла не жалість до себе, а радше веселий подив перед тим, як життя іноді жартує. - У нас у житті тепер є справжня магія. Реальні портали. Реальний джин, який одружився з румункою і на весіллі танцював так, що мало не підпалив скатертину. А відчуття дива все одно десь не там, де я його в дитинстві собі уявляв. Магія є, а поличка для неї в голові досі немає.

- У мене те саме, - зізнався Борут після паузи, і в цьому зізнанні була та особлива чесність, на яку людина зважується тільки біля моря, в сутінках, без свідків, окрім одного естонця й кількох байдужих чайок. - Я аналізую дані, бачу закономірності там, де інші бачать хаос - це моя магія, якщо завгодно. Але справжня, портальна, вогняна - вона досі здається мені чужим файлом, який просто скопіювався в мою папку без дозволу. Гарно, але не моє.

- Може, річ у тому, що диво не можна замовити методом, - Хуго знизав плечима. - Воно або лягає на полицю саме, або просто існує поруч, як сусід, з яким ввічливо вітаєшся, але не кличеш на вечерю.

- Філософ балтійський, - Борут похитав головою з повагою. - Ти б сподобався моєму дядькові.

- Тому самому, зі шнапсом і Ведами?

- Йому самому.

Небо тим часом почало темніти тим неквапливим, майже винуватим чином, яким це робить балтійська осінь - не різким заходом сонця, а поступовим згущенням сірого в темно-синє, ніби хтось методично убавляв яскравість на невидимому пульті. Чайки замовкли. Приплив став чутнішим - той особливий шурхіт, з яким вода накочується на пісок у темряві, ніби розповідає щось по секрету і не хоче, щоб почули сторонні.

- Чай закінчився, - констатував Хуго, потряс термос і переконався в остаточності вироку.

- Значить, пора, - Борут поставив кружку-кришку на підлокітник і почав підводитися, з тим скрипом суглобів і брезенту, який буває в людей, що надто довго просиділи в незручному, але приємному кріслі.

І от тут, трохи правіше, метрів за три від того місця, де нещодавно танцювали язики останнього денного світла, повітря засяяло.

Не спалахом, не блискавкою - а тим рівним, теплим, злегка переливчастим сяйвом, яке обидва вже бачили раніше і яке тепер впізнавали з тією сумішшю впізнавання й внутрішнього холодку, з якою впізнають старого знайомого, зустрінутого не в тому місці й не в той час.

Портал розгортався повільно, ніби неохоче, ніби й сам сумнівався, чи варто сьогодні виходити на публіку. Краї його тремтіли, світло всередині мінялося відтінками - від золотистого до перламутрового і назад, а навколо розлився легкий аромат: щось середнє між дощем на розпеченому асфальті і, як не дивно, свіжозмеленим кардамоном.