Розділ 15. Халай

До штандесамту Грімми - приземкуватої, охайної будівлі з червоної цегли, більше схожої на колишню школу, ніж на місце, де вирішуються долі, - Амір і Андреа прийшли вдвох, без свідків, без білої сукні, без жодної гвоздики в петлиці, тільки з двома обручками й тією тихою, майже забобонною серйозністю, з якою люди підходять до речей, що важать для них набагато більше, ніж дозволяє здаватися зовнішня скромність церемонії.

Чиновниця за стійкою, звикла, судячи з її обличчя, бачити за день десяток найрізноманітніших пар - від зовсім юних до немолодих, від нарядних до тих, хто прийшов у чому був, - зачитала належні формулювання німецькою тим рівним, буденним голосом, яким читають інструкцію до побутової техніки. Посеред тексту, утім, голос її на мить здригнувся, втратив звичну казенну монотонність: вона підвела погляд від паперів і мимоволі затрималася на обличчях нареченого й нареченої довше, ніж того вимагала посадова інструкція.

Було в тому, як Амір і Андреа дивилися одне на одного, щось таке, чому чиновниця за довгі роки служби не могла підібрати точного визначення, хоча бачила на цьому самому місці тисячі поглядів, закоханих і не дуже. З одного боку - боязкість, легке, майже дитяче хвилювання молодої пари, яка ще не до кінця вірить власному щастю і раз по раз крадькома стискає одне одному пальці, ніби перевіряючи, чи не сон це. Але було в цьому погляді і щось інше, зовсім не в'язалося з віком нареченого й нареченої, - та спокійна, обжита ніжність, яка з'являється в подружжя після десятиліть спільного життя, коли вже не треба нічого доводити й пояснювати, а досить просто подивитися, щоб бути зрозумілим до кінця. Так дивляться одне на одного старі люди, що прожили разом півстоліття й давно злилися в одне ціле ще за життя, а не двоє, годину тому вперше розписавшихся у цьому самому кабінеті.

Чиновниця кліпнула, відганяючи недоречну сентиментальність, прокашлялася й спробувала повернути голосу звичну робочу рівність, але, дочитуючи останні рядки, раз по раз поверталася поглядом до цієї дивної, незбагненної пари - і коли черга дійшла до заповітного питання, відповіла на власне незадане питання легкою, теплою усмішкою, якою не вшановувала, мабуть, жодну пару за останній місяць.

Отримавши два «так» - одне впевнене, друге з легким, ледь помітним тремтінням у голосі, - вона поставила печатку, потисла обом руки трохи довше за належний протокол і, побажавши їм щастя з несподіваною, майже материнською теплотою в голосі, тут-таки викликала наступну пару, що чекала в коридорі, - але, судячи з того, як вона ще раз озирнулася їм услід, цей конкретний день у її робочому календарі запам'ятається їй довше за багато інших.

- Оце й усе, - сказав Амір, виходячи на вулицю під не надто спекотним полуденним сонцем, усе ще тримаючи Андреа за руку з тим виглядом легкої, приголомшеної недовіри, який буває в людини, що щойно перестрибнула через прірву й усе ще перевіряє під ногами тверду землю. - Ми офіційно люди... тобто, я хотів сказати, офіційно одружені.

- Ти справді мало не сказав «люди», - Андреа розсміялася, штовхнувши його плечем. - Хоча після сьогоднішнього дня, здається, записуватиму всі твої обмовки в окремий зошит.

Справжнє святкування чекало на них увечері - на літній терасі невеликого ресторанчика на околиці Грімми, влаштованого в старому фахверковому будинку з покрученим, але міцним балконом, обвитим плющем настільки густо, що здавалося, ніби сам будинок повільно, але невпинно проростає в ліс. Столики стояли просто під відкритим небом, між дерев'яними діжками з геранню, а над головою вже спалахували рідкісні гірлянди жовтих лампочок, змагаючись за яскравість із заходом сонця, який цього вечора вирішив особливо постаратися, розтягнувши над дахами смуги малинового й мідного кольору, ніби небо теж готувалося до свята й заздалегідь обрало вбрання.

Компанія зібралася в повному складі: Аріана в легкій літній сукні, що ловила кожну мить на телефон з професіоналізмом людини, для якої документування подій давно стало другим диханням; Борут, що вже встиг заздалегідь домовитися з офіціантом щодо особливого сорту пива; Хуго, що безуспішно намагався приборкати неслухняний вузол краватки, який упрямо з'їжджав набік при кожному різкому русі; Залла, що сіла поруч із ним і раз по раз поправляла ту саму краватку з терплячістю людини, давно змиреної з цією конкретною битвою.

Лейла, що сяяла в темно-червоній сукні, зустрічала гостей біля входу з тією радушною урочистістю господині, для якої чуже весілля - подія анітрохи не менш особиста, ніж власна. Поруч із нею трималася сестра Андреа - теж руда, але трохи темніша, ближча до відтінку осіннього листя, ніж до міді самої нареченої, - пожвавлено щебечучи румунською з кожним, хто опинявся в радіусі розмови, незалежно від того, розумів він її чи ні.

Двох гостей, що лишилися, представили просто: Ян і Наташа, друзі Аміра з Данії, - світловолоса пара з тією спокійною, скандинавською статурою, що змушувала Хуго при знайомстві розправити плечі трохи демонстративніше за звичайне, ніби він мимоволі змагався зі співвітчизниками за духом за право вважатися найпереконливішим носієм північного темпераменту.

- Звідки ви знаєте Аміра? - поцікавився Борут за першим келихом, з ввічливості, а частково і з професійної цікавості людини, звиклої збирати інформацію по крихтах.

- Давня історія, - ухильно усміхнувся Ян, перезирнувшись із Наташею з тією швидкістю, що безпомилково видає людей, які десятиліттями практикуються в мистецтві не договорювати зайвого.

Тости пішли прості, без затягнутих промов - Борут підняв келих за «двох найтерплячіших людей, яких я знаю, раз вони взагалі змогли одне одного знайти в цьому хаосі», Хуго сказав щось коротке й зворушливе про те, що справжня родина не вимірюється кровною спорідненістю, а Залла, все ще стискаючи в руці недопитий келих, раптом рішуче підвелася.

- Все, годі сидіти, - заявила вона з тією енергією, що накопичується в людині після третього тосту й першого по-справжньому теплого літнього вечора поспіль. - Час танцювати.