Розділ 14. Дзеркало Леонардо

Амір приїхав наступного дня одразу після роботи --- у тій самій сорочці, у якій зранку консультував чергового клієнта з питань, для опису яких у компанії вже давно закріпилося коротке, нічого не пояснювальне слово «консалтинг», --- і насамперед вибачився за спізнення з такою щирою знітилістю, ніби портал між світами мав звичку ображатися на непунктуальність гостей.

--- Андреа наполягла поїхати зі мною, --- сказав він, кивнувши на наречену, що вибиралася з машини слідом, у легкій куртці, накинутій поверх робочого одягу мовного центру, де вона тепер підробляла асистенткою. --- Сказав їй, що їду дивитися на аномалію з друзями, а вона сприйняла це як особисте запрошення, а не як пропозицію обговорити погоду.

--- Я не могла проґавити шанс побачити те, через що ви всі ходите з такими обличчями вже другий тиждень, --- Андреа усміхнулася, оглядаючи галявину з тією ж цікавістю, з якою туристи розглядають пам'ятку, про яку наслухалися заздалегідь, але яку бачать наживо вперше.

Ліс зустрів їх вечірньою тишею --- тією особливою, щільною тишею приміського лісу, де навіть комарі ніби змовилися не дзижчати надто наполегливо, з поваги до серйозності моменту, --- а галявина, освітлена тим самим медовим, косим світлом, що й напередодні, виглядала до образливого звичайно: довга, пласка, затиснута між ялинником і урвищем, з мішенями, серед яких ховалося щось, здатне перевернути уявлення людства про світобудову, але на вигляд зовсім не бажало цим хизуватися.

Двері біля основи мішені виявилися на місці --- ті самі, розміром не більші за собачу лазівку, що світилися теплим, сріблясто-золотим сяйвом крізь притоптану траву.

--- Ось вони, --- сказала Аріана з гордістю людини, яка особисто відкрила новий вид комах. --- Стабільно горять другий день поспіль, нікуди не поділися.

Андреа підійшла ближче, зупинилася за пару кроків, потягнула носом повітря --- і її обличчя змінилося миттєво, з тією ж швидкістю, з якою змінюється вираз людини, що раптово впізнала в чужих парфумах запах дитинства.

--- Відчуваю, --- прошепотіла вона, ще раз глибоко вдихнувши. --- Щось солодке, смолисте, з корицею... Аміре, це неймовірно.

--- А самі двері? --- тихо спитав він, уважно спостерігаючи за її обличчям.

Андреа спохмурніла, обвела поглядом основу мішені --- саме те місце, де для решти світилося цілком недвозначне, яскраве сяйво, --- і повільно похитала головою.

--- Нічого не бачу, --- зізналася вона з явним розчаруванням. --- Тільки траву. Трохи притоптану, але звичайну. А запах точно є, сильний, наче поруч хтось пече щось дуже смачне.

Амір спохмурнів --- не сильно, не трагічно, але з тією тінню тривоги на обличчі, яка з'являлася в нього щоразу, коли те, що відбувається, виходило за межі вже освоєних ним закономірностей.

--- Значить, звичайні люди відчувають запах, але не бачать самих дверей, --- сказав він повільно, ніби вибудовуючи теорію прямо на ходу. --- Логічно, в цілому. Запах --- річ більш... проникна, скажімо так, ніж зоровий образ. Він просочується туди, куди сам образ пройти не може.

--- Тобто я звичайна? --- Андреа підняла брову з жартівливою образою, хоча за жартом вгадувалося й справжнє, легке розчарування від того, що світ нареченого розкривався перед нею не повністю.

--- Ти чудова, --- швидко поправився Амір, --- просто без надприродної родословної, що, повір мені, в середньому набагато безпечніше для нервової системи.

Хуго, що до цього мовчки крутив у руках телефон у пошуках кращого ракурсу для зйомки, раптом завмер із тим характерним, трохи ошалілим виразом обличчя, який буває в людини, що згадала забутий зі школи факт у найнесподіванішу мить.

--- А давайте дзеркало спробуємо, --- сказав він із раптовим ентузіазмом.

--- Дзеркало? --- перепитала Залла.

--- Ну так, --- Хуго випростався, набундючився, і в його голосі прорізалися ті урочисті, трохи театральні нотки, з якими він зазвичай заводив розмову про своїх улюблених вікінгів, ніби зараз на галявині от-от мало з'явитися вогнище, ріг із медом і слухачі, готові слухати сагу до світанку. --- У нас у Скандинавії --- та в Естонії теж, чого вже там, --- століттями розповідали: воду не можна тривожити даремно, бо вода пам'ятає і показує те, чого не покаже суха земля. Скальди співали, що старі провидиці --- вельви --- ворожили не дивлячись прямо у вогнище чи в небо, а дивлячись у начищений до блиску мідний щит, повернутий до полум'я боком, бо нібито прямий погляд на такі речі міг осліпити провидицю або звести її з розуму, а відображений --- лише трохи налякати, що для вельви було вже цілком звичною справою.

--- Ти зараз справді цитуєш скандинавський епос чи на ходу вигадуєш? --- з підозрою уточнила Аріана.

--- І те, й інше, --- з гідністю відповів Хуго. --- Частина --- правда, частину я трохи... літературно доповнив. Сенс у тому, що в нас на батьківщині вірили: відображення чесніше за погляд у лоб. Прямо дивитися на такі штуки, --- він мотнув головою в бік сяючих дверей, --- небезпечно, зухвало і взагалі неповажно, а от крадькома, крізь дзеркало, --- це такий собі ввічливий обхідний шлях. Той самий принцип, що і з медузою Горгоною в греків, тільки в нас не з окам'янінням, а по-нашому, по-суворому: образиш духів прямим поглядом --- уранці лишишся без улову, або й гірше, човен віднесе в туман без вороття.

--- Тобто це метод вікінгів, а не Леонардо да Вінчі? --- Борут примружився.

--- Офіційно --- да Вінчі, для солідності, --- зізнався Хуго. --- Він теж бавився дзеркалами, було таке, писав задом наперед, вивчав відображення для креслень. Але ідея давніша: моя бабуся в Тарту розповідала точнісінько те саме про місцевих ворожок задовго до того, як я взагалі дізнався слово «Ренесанс». Тож можна вважати, що італієць просто винайшов те саме трохи пізніше й з більшою рекламою.

--- Тобто ми зараз будемо ворожити на портал, як вельва на мідному щиті, тільки замість щита в нас косметичне дзеркальце з бардачка, --- підсумувала Аріана без особливої впевненості в серйозності моменту.