Розділ 10. Розмовний клуб

Кафе при «Шпрахцентрум Ост» займало кутове приміщення колишньої друкарні --- високі стелі, оголена цегляна кладка, пофарбована в теплий охристий колір, і довгі дерев'яні столи, за якими в середу ввечері збиралася строката, різномовна публіка: сирійські студенти, польські будівельники, дві літні в'єтнамки, що обговорювали дієвідмінювання дієслів із таким серйозним виглядом, ніби від цього залежала їхня подальша доля. На стіні висіла грифельна дошка з німецькими фразами дня, написаними нерівним, але старанним почерком одного з викладачів, а з динаміка в кутку неголосно грав джаз --- достатньо тихо, щоб не заважати розмовам, достатньо гучно, щоб заповнювати незручні паузи.

Амір прийшов на півгодини раніше призначеного часу і відтоді встиг тричі пересісти за інший стіл, двічі замовити каву, до якої так і не доторкнувся, і один раз мало не піти зовсім --- Борут, що приїхав «для моральної підтримки» і тепер спостерігав за всім цим здалеку, з-за сусіднього столика з ноутбуком, ніколи раніше не бачив його настільки вибитим зі звичної колії.

--- Ти виглядаєш так, ніби тебе от-от знудить, --- тихо сказав він, підсідаючи на хвилину під приводом уточнити щось у меню.

--- Дякую, дуже підбадьорює, --- сухо озвався Амір, не відриваючи погляду від дверей.

--- Просто будь собою.

--- У цьому й проблема, --- Амір похитав головою. --- «Бути собою» для мене означає речі, яких я не можу собі тут дозволити. Я звик вирішувати. Прибирати перешкоди. Знати наперед, чим закінчиться розмова, бо зазвичай я сам визначаю, чим вона закінчиться. А зараз мені треба сидіти тут як звичайна людина, яка нічого не знає й нічого не може гарантувати, і від однієї цієї думки в мене, здається, дійсно підводить живіт --- якщо в мене взагалі може підводити живіт у людському сенсі цього слова.

Борут не встиг відповісти --- дзвіночок над дверима дзеленькнув, впускаючи в приміщення вечірній холод і разом з ним --- Андреа, у простій сірій куртці, з тією самою високою рудою зачіскою, але тепер, без супроводу бригади, вона рухалася зовсім інакше: вільніше, легше, ніби на вулиці скидала з плечей невидимий тягар, який носила решту дня.

Вона зайняла вільне місце за довгим столом, кивнула парі знайомих облич серед інших постійних відвідувачів клубу, дістала зошит --- потріпаний, списаний дрібним почерком з обох боків, --- і занурилася в нього із зосередженістю людини, для якої ці дві години на тиждень були чи не єдиним часом справжнього спокою.

Амір підвівся так різко, що мало не перекинув стілець, і Борут за сусіднім столиком подумки взмолився, щоб той згадав хоча б половину з того, що вони репетирували дорогою сюди.

--- Пробачте, --- сказав Амір, підходячи до її столу з тією нарочитою, злегка незграбною ввічливістю, яку напускають на себе люди, що відчайдушно намагаються не здатися нав'язливими. --- Тут вільно?

Андреа підвела погляд --- швидкий, оцінювальний, той самий насторожений погляд людини, звиклої перевіряти будь-якого нового співрозмовника на предмет небезпеки, перш ніж дозволити собі розслабитися, --- і, не знайшовши в його обличчі нічого загрозливого, коротко кивнула на сусідній стілець.

--- Вільно, --- сказала вона з помітним акцентом, але цілком упевненою німецькою. --- Ви теж на курсах?

--- Радше просто попрактикуватися, --- сказав Амір, сідаючи і намагаючись, щоб голос звучав рівно, хоча всередині в нього все було далеке від будь-якої рівноваги. --- Німецька в мене непогана, але іноді корисно поговорити з кимось незнайомим --- із друзями надто легко скотитися на звичні фрази.

--- Логічно, --- Андреа слабко усміхнулася, повертаючись до зошита, але не закриваючи його повністю --- знак, що розмова її не обтяжувала, просто не була першочерговою.

Кілька довгих секунд Амір мовчав, розглядаючи власні руки на столі так, ніби вперше бачив їхню будову, і Борут, що спостерігав за цим збоку, відчув майже фізичний біль від того, наскільки незграбно почувалася істота, здатна зупиняти поглядом озброєних людей, перед простим питанням про погоду.

--- Звідки ви, якщо не секрет? --- спитав він нарешті --- питання вийшло сухішим і формальнішим, ніж йому хотілося б, ніби він заповнював анкету, а не починав розмову.

--- З Клужа, --- сказала Андреа, не піднімаючи очей. --- Румунія. А ви?

--- Звідусіль потрохи, --- Амір слабко усміхнувся власній ухильності, мимоволі повторивши фразу, яку колись чув від Лейли, і тут-таки внутрішньо себе одсмикнув: не викручуватися, не ховатися за звичними формулюваннями. --- Точніше, з місць, про які довго розповідати. Давно не був на одному місці.

--- Розумію, --- сказала Андреа з несподіваною теплотою в голосі, вперше за розмову подивившись на нього довше за секунду. --- Я теж не зовсім на одному місці останнім часом. Робота змушує їздити.

--- Яка робота? --- обережно спитав Амір, відчуваючи, як під цим невинним питанням ховається ціла прірва речей, які він уже знав і не мав би знати за жодними звичайними людськими правилами.

Андреа на мить завагалася, і в її обличчі майнуло щось схоже на втому --- не фізичну, а ту глибинну, накопичену втому людини, змушеної пояснювати своє життя так, щоб воно звучало прийнятно для стороннього.

--- Різне, --- ухильно сказала вона. --- Сезонна робота, допомагаю... знайомим із логістикою. Не найцікавіше заняття для розмови за кавою.

Амір кивнув, не наполягаючи, хоча кожна клітина його єства --- та частина, що звикла бачити наскрізь, розрізняти брехню від незручної напівправди з одного погляду, --- уже знала набагато більше, ніж дозволяла собі показати. Він змусив себе втримати це знання при собі, сховати його так само глибоко, як ховав хвилину тому власну розгубленість, --- бо людська розмова, як він починав розуміти, будувалася не на тому, що ти знаєш, а на тому, чим готовий поділитися співрозмовник за власною волею, у свій час.

--- У мене є знайомі, які теж підробляють у різних містах, --- сказав він замість розпитувань, обережно намацуючи місток до наступної теми. --- Важко, мабуть, коли немає постійного місця.